Блог економіста

🔹💥 На Одещині 22 березня під час евакуації з потяга загинула провідниця "Укрзалізниці".🔹💥 РФ 24 березня атакувала дроном останній вагон приміського поїзда Слатине — Харків, одна людина загинула. 🔹За оперативними даними, за 17 діб березня обсяг перевезень зернових залізницею склав 1.73 млн. т, що на +6% більше, ніж за аналогічний період лютого, та на +13% перевищує показник минулого року. 🔹Майже 680 тисяч людей долучились до програми "УЗ-3000". В рамках пропозиції українці здійснили понад 275 тисяч поїздок. 🔹💥 З початку повномасштабного вторгнення здійснено 5 тис. атак на залізничну інфраструктуру України. 🔹На залізниці та у портах посилюють протиповітряний захист. 🔹💥 У Кіровоградській області 26 березня російські дрони атакували пункт техобслуговування локомотивів. Пошкоджено декілька локомотивів. 🔹💥 27 березня РФ атакувала Чернігів дронами: пошкоджено залізничну інфраструктуру. 🔹💥 На Дніпропетровщині 29 березня тричі евакуйовували потяг через атаки дронів. 🔹💥 29 березня у Миргородському районі пошкоджені два вагони з зерном. 🔹💥 Завдяки засобам РЕБ врятовано вже значну кількість поїздів, — Сергій «Флеш». 🔹За 25 діб березня обсяг перевезень зернових залізницею досяг 2.53 млн. т, що на +5% більше порівняно з аналогічним періодом лютого та на +23% перевищує минулорічний рівень. 🔹💥 31 березня росіяни завдали удару по залізниці у Слов'янську. Пошкоджені об'єкти інфраструктури, локомотивне депо, вибиті вікна будівлі вокзалу. Поранень зазнали четверо працівників.#залізниця

Найважливіше: документів на ліцензію немаєБанк для Укрпошти (5/5)Найважливіша новина всієї цієї історії навіть не штраф і не публічна сварка з НБУ. А те, що Нацбанк заявив, що попри всі розмови про “Укрпошта Банк”, документи для отримання банківської ліцензії до НБУ не подавалися.Бо публічно вся історія давно подається так, ніби проєкт уже майже на виході, але регулятор просто блокує його з політичних чи особистих причин. Натомість із заяв НБУ випливає інша картина: до повноцінної формальної процедури справа ще навіть не дійшла.Тобто станом на зараз “Укрпошта Банк” — це не стільки ліцензійний процес, скільки політична, управлінська і регуляторна суперечка навколо нього. І тут, як на мене, головна проблема для Укрпошти.Компанія намагається переконати всіх, що банк потрібен для фінансової інклюзії: для сіл, прифронтових територій, людей, які отримують пенсії й соціальні виплати там, де звичайні банки давно не хочуть або не можуть працювати. І в цьому аргументі справді є сенс. Але фінансова інклюзія не скасовує іншого питання: чи може сама Укрпошта пройти банківську процедуру так, щоб у регулятора не було системних претензій до управління, ризиків, звітності та внутрішнього контролю? Поки що відповідь НБУ звучить радше як “ні”.Позицію Ігоря Смілянського можна прочитати в його інтервʼю.- НБУ висловлював позицію, що Укрпошта не може керувати банком, коли був прибуток теж. Банк – це про доступність. Банки й банкомати присутні у 4% населених пунктів України. Я з Сумщини повернувся: ніяких банків там у прифронтових районах немає, а люди є. Я вважаю, що це не державницька позиція.- Як ви самі пояснюєте їхню позицію?- Не люблять нас. От і все.- Коли це може закінчитися?- Ніколи. Але я не гривня і не "Міс Україна", щоб всім подобатись. Мене цікавить результат. До речі, банк хоче не лише Укрпошта — нещодавно з’явилась і новина, що “Нова пошта” шукає банк для купівлі. Тобто сама ідея заходу поштово-логістичних операторів у фінансовий сектор не є чимось екзотичним.Але в історії з Укрпоштою вузьке місце зараз не в самій ідеї, а в довірі регулятора до інституції, яка хоче цей статус отримати.Тому проміжний підсумок після 2 січня такий: історія з поштовим банком не перейшла у стадію запуску. Вона перейшла у стадію відкритого конфлікту з НБУ — і без розв’язання цього конфлікту ніякого “банку за 2–3 місяці” не буде.#пошта

Сьогодні була на двох заходах про CBAM — вуглецеве мито ЄС — і його вплив на Україну. Семінар GIZ і круглий стіл ГМК Центру. Тема одна, але масштаб проблеми після обох заходів поспіль відчувається інакше.Отже, що відбувається.З 2026 року імпортери в ЄС платять за вуглецевий слід товарів із третіх країн. Українська металургія першою опиняється під ударом: залізо, сталь, труби, окатки. І якщо виробник не верифікував свої фактичні дані, то застосовуються дефолтні значення. А вони для України завищені в середньому вдвічі. Для деяких позицій — у 6 разів.Тобто Інтерпайп, наприклад, виробляє сталь на електродуговій печі з реальним слідом 110 кг CO₂/т. А в довіднику ЄК для України прописаний доменний маршрут — 2,6 т CO₂/т. Різниця у 24 рази. Клієнти відмовляються від замовлень не тому що дорого, а тому що не розуміють, скільки це коштуватиме.Верифікація могла б вирішити проблему. Але верифікатори в Україну фізично не їдуть, бо війна. А українські верифікатори не акредитовані за стандартами ЄС, бо регламент вимагає акредитації від національного акредитаційного органу (NAB) держави-члена ЄС. NAU (Національне агентство з акредитації України) визнаний EA (Європейська кооперація з акредитації), але не визнаний ЄС для цілей CBAM. Заявки на акредитацію верифікаторів відкриваються з 1 вересня 2026 року, але лише після того, як EA завершить розробку технічних вимог. Після цього буде оцінка кожного NAB, потім акредитація (не один місяць), і лише тоді відбудеться верифікація українських підприємств. Тобто реально — не раніше 2027 року.Цифри від ГМК Центру: за січень-лютий 2026 року експорт довгого прокату з України до ЄС впав на 64%, труб — на 44%. ArcelorMittal Кривий Ріг скасував 300 тисяч тонн замовлень лише за перший квартал. Метінвест втратив контракти на понад 240 тисяч тонн довгого продукту. Макропрогноз — мінус 2,1% ВВП у 2030 році лише від металургії.Для порівняння: Єврокомісія у своїх розрахунках закладала втрати для України на рівні 0,01% ВВП. Розбіжність — у 200 разів.Україна просила форс-мажор. ЄК відмовила, бо вважала вплив несуттєвим і думала, що «чистіша» українська сталь виграє конкуренцію. На практиці виходить навпаки.Що зараз намагаються зробити: Мінекономіки веде переговори з шістьма NAB країн ЄС щодо спрощеної онлайн-акредитації, у квітні планується черговий раунд з ЄК по форс-мажору, Bureau Veritas вже пропонує попередню верифікацію, щоб не гаяти час після офіційної акредитації.Чи встигнуть? Питання відкрите. А заводи закриваються вже зараз.Мій попередній пост на цю тему.#CBAM #металургія

Нова ТЕЦ чи когенераційні установки?Нещодавно в експертному колі знову зайшла дискусія: що краще для Києва — відбудувати ТЕЦ замість зруйнованої ТЕЦ-4 чи розгорнути мережу когенераційних установок (КГУ)?Раніше я робила огляд медіа на цю тему, а зараз покопалась у цифрах. Відповідь неочевидна.ТЕЦ-4 — це 160 МВт електричної потужності та 1080 Гкал/год теплової. Вона обслуговує понад тисячу будинків у Дарницькому районі. Тому заміна ТЕЦ — не дрібниця.1. Пʼять варіантів і їхня вартість (без врахування воєнних ризиків)🏭 Нова вугільна ТЕЦ. $480–640 млн на будівництво + $100–150 млн на теплову інфраструктуру = $600–800 млн. І це ще до модернізації теплових мереж, які в Києві зношені на 60–80%. Плюс вугілля в умовах війни — окрема логістична та політична головоломка: донецькі шахти, на чиє вугілля була розрахована ТЕЦ-4, ми втратили. Думаю, цей варіант навіть не варто розглядати серйозно.🏭 Нова газова ТЕЦ (парогазова установка) на 160 МВт. $210–280 млн на будівництво + $40–50 млн на додаткові газові котли = $250–330 млн. Удвічі-втричі дешевша за вугільну, нижча собівартість енергії в довгостроковій перспективі. Але будується роками, і проблему зношених мереж не вирішує.🏭 36 КГУ по 4,5 МВт — повне відтворення електричної потужності (160 МВт). $192 млн на установки + $15–20 млн газове господарство + $25–30 млн електротехнічна частина + $15 млн теплова мережа + $20 млн будівництво = ~$270–280 млн, плюс обов'язково котли на ~900 Гкал/год (~$45–50 млн), бо 36 машин дадуть лише ~140 Гкал/год тепла замість потрібних 1080. Разом: ~$320 млн. Дорожче за газову ТЕЦ і складніше в експлуатації.🏭 Повна заміна теплової потужності ТЕЦ на КГУ (267 установок) — найдорожчий варіант. $1,32 млрд на КГУ + $80–100 млн газопровід + $120–150 млн підстанція 330 кВ + $150–200 млн теплова мережа та будівництво = ~$1,7–1,8 млрд. Економічно і технічно — утопія, бо додаткові 1200 МВт в одній точці київська мережа не «переварить» без модернізації всіх підстанцій міста, споживання газу зростає у 7–8 разів порівняно з котлами. За ці гроші можна збудувати дві парогазові ТЕС або повністю модернізувати тепломережі всього Києва.🏭 Гібридний варіант. ~15 КГУ по 4,5 МВт для критичної інфраструктури — насоси, лікарні, школи (67 МВт, ~$80 млн) + великі газові водогрійні котли для основного тепла (~$45–50 млн) + інфраструктура (~$25–30 млн) = $150–160 млн. Монтується за 12–18 місяців. Але втрачається 100 МВт генерації електроенергії. 2. Ефективність: чому КГУ не завжди вигіднішіКГУ мають вищий ККД (85–93%) проти ТЕЦ (70–85%) і теоретично економлять до 40% палива. Якщо встановити їх поруч зі споживачем — усуваються ще й втрати в київських мережах, які сягають 30%. Здавалося б, очевидна перевага.Але у довгостроковій перспективі (20+ років) централізована ТЕЦ дає нижчу собівартість одиниці енергії за рахунок ефекту масштабу. Обслуговувати сотні розрізнених машин по всьому місту значно дорожче, ніж одну велику станцію.3. Чому масове розгортання КГУ в Києві — це складніше, ніж здаєтьсяТруби для відведення викидів мають бути вищими за навколишні будинки — понад 60–70 м у житловому дворі; на великій ТЕЦ можна застосовувати потужні системи фільтрації, що недоступно для малих установок. Вільних ділянок у щільній забудові майже немає, і витрати на землевідведення та підключення до газових мереж високого тиску можуть перевищити вартість самого обладнання. І нарешті — газопоршневі двигуни шумлять вночі.То що вигідніше?Як на мене, відповідь залежить від того, яке завдання ми ставимо.Якщо місто хоче зберегти і виробництво електрики, і теплозабезпечення — оптимальний варіант газова ТЕЦ. Дорожче, ніж гібрид, але дешевше за все інше і дає повноцінну заміну ТЕЦ-4.Якщо електрику можна взяти з інших джерел — як це, мабуть, і відбувається зараз — то гібридний варіант з КГУ на критичну інфраструктуру плюс котли на основне тепло виглядає розумнішим вибором. Швидше і дешевше. Але більше точкових труб у дворах — і без генерації.

Опалювальний сезон у Києві завершено. За останній місяць кілька видань випустили статті про підготовку до наступного опалювального сезону. Не дивно, що цю зиму так детально розбирали — вона справді стала шоком. Понад 6000 будинків без тепла в пікові дні, три ТЕЦ під ударами. Тепер, коли минуло більше місяця після публікацій, можна подивитися на картину цілісніше.Головне, про що дискутували: чи може розподілена генерація замінити ТЕЦ вже до наступної зими? Ні. І причин кілька.🔹 Обладнання чекати до 2028–2030 року. Через бум дата-центрів для ШІ черги на газові турбіни і газопоршневі установки розписані на роки вперед. Реалістичний приріст до зими 2026/27 — 100–200 МВт. Це більше, ніж Київ встановив за попередні півтора року. Але втрату потужностей ТЕЦ це не компенсує.🔹 Міська забудова фізично не підходить. Міні-ТЕЦ — це 110 децибел шуму і труба має бути вище дахів сусідніх будинків. Вільних ділянок у Києві майже немає. А Троєщина взагалі будувалася без магістральних газопроводів потрібної потужності, туди нові котельні просто не підключити.🔹 Будинкова котельня — теж не швидко і не дешево. Встановлення під ключ для будинку на 100 квартир коштує 1,5–2 млн грн плюс ще стільки ж на монтаж. Лише проєктування займає кілька місяців. Тобто до наступного сезону встановити котельні дуже складно навіть для тих будинків, де є газова інфраструктура.🔹 Генератори теж у дефіциті. Після листопада 2025 попит злетів, склади спорожніли. Генератор на 50 кВт коштує від €15 000, плюс місяць на доставку, плюс місяць на проєктування підключення. І це ще до монтажу.Що реально радять? Відновлювати пошкоджені ТЕЦ, посилювати їхній захист, використовувати обладнання з виведених з експлуатації радянських ТЕЦ у Польщі та країнах Балтії. На тих самих майданчиках паралельно встановлювати когенераційні установки, бо там вже є газова інфраструктура і підключення до мереж. Масово ставити індивідуальні теплопункти в будинках — це і є відправна точка до будь-якої автономності. І ремонтувати мережі, де до 40% тепла іде в землю.Стаття Texty нагадує, що Київ досі живе в другому поколінні теплопостачання — радянські 120–150 °C у трубах, зношені мережі. Скандинавія вже на третьому (температура теплоносія 70–95 °C, добре ізольовані труби, ІТП), Західна Європа — подекуди на четвертому (поєднання централізованого теплопостачання з тепловими насосами, сонячними панелями та скидним теплом від промисловості й дата-центрів). Перестрибнути туди зараз неможливо, але хоча б до третього покоління вже давно треба було рухатися. Є ще й пʼяте покоління - у мережі циркулює вода температурою 10–25 °C, а кожен будинок за допомогою власного теплового насоса доводить тепло до комфортного рівня.ЄП зафіксувала й управлінський вимір. Після відносно спокійної зими 2024/25 розслабилися всі. Когенераційні установки, які передали партнери, так і не запустили. Не через дефіцит, а через відсутність жорсткого контролю. Та ще й тодішній міністр енергетики Герман Галущенко заблокував конкурс на будівництво розподіленої генерації на 700 МВт, бо йому не сподобалися імена деяких учасників. Конкурс відновили наприкінці 2025 року після медіаскандалу. Чернігівщина могла б отримати 100 МВт нових потужностей ще до цієї зими, але не отримала.Гарний історичний екскурс в розвиток системи теплопостачання в Україні дав Енергобізнес.Прогноз на наступний сезон: якщо інтенсивність обстрілів збережеться, ситуація з опаленням буде схожа на цю зиму."На місці голови ОСББ в будинку на Троєщині я б задумався над придбанням власної невеликої котельні", – говорить виконавчий директор асоціації "Енергоефективні міста України" Святослав Павлюк. Ось і весь прогноз. ☹️#енергетика

Послухала подкаст "Хроніки економіки" з Олексієм Ращупкіним з Altius Capital. Він каже, що грошей на відбудову вже більше, ніж проєктів, в які їх можна вкласти.ЄБРР пропонує банкам $300 млн гарантій — і банкіри відповідають: "Не розумію, що з ними робити". $50 млн на комунальне підприємство видати неможливо. Не через корупцію, не через війну — просто немає підготовленого проєкту.Ращупкін пояснює на прикладі урану. Ось у вас є ліцензія. По суті, це права оренди на певну ділянку землі, де за українськими стандартами зафіксовано поклади. Але скільки там урану, якої якості, чи взагалі варто його копати — невідомо. Щоб це з'ясувати, потрібне feasibility study за міжнародними стандартами. І ось де починається цікаве: таку оцінку для уранових родовищ у світі можуть зробити лише дві компанії. Дві. Вони мають приїхати, пробурити свердловини, взяти зразки, провести аналіз. За оптимістичним сценарієм — 18 місяців. Вартість — від $2 до $5 млн. І це за умови, що вони взагалі погодяться приїхати в країну, де йде війна.Але навіть якщо feasibility study готове — це ще не кінець домашньої роботи. Далі потрібна фінансова модель: скільки коштує побудувати завод, яка собівартість видобутку, де збут, які ринки, коли окупиться. Це те, що вимагає банк або інвестиційний фонд, перш ніж узагалі відкрити розмову про фінансування. Ще 12 місяців, ще гроші. Плюс підтвердження від визнаного міжнародного консультанта, бажано контракти з постачальниками обладнання і попередні договори з покупцями продукції."Ти маєш прийти до інвестора з документами, які він розуміє, в стандартах, які він розуміє". Українські стандарти документації в цьому процесі — нуль. Не тому що вони погані, а тому що міжнародний інвестор їх просто не читає.Ращупкін каже, що саме ця робота — підготовка проєктів до стандартів, які розуміють інвестори, — і буде найбільшим викликом відбудови. Не пошук грошей. Гроші є. Виклик — зробити так, щоб було куди їх нести.Хто за це платитиме? Приклади фінансування feasibility studies донорами є — Світовий банк, ЄС, Nefco. Але переважно це великі державні або інфраструктурні проєкти. Приватному бізнесу з ідеєю на $100 млн ця схема здебільшого недоступна. Тож або шукай $3–5 млн і 2 роки на домашню роботу сам, або ідея залишається ідеєю.В деяких випадках держава готова допомогти. В урядовому Ukraine Plan зазначено, що одним із пріоритетів є підтримка МСП, зокрема через ініціювання та співфінансування програм фінансування feasibility studies, щоб бізнес міг готувати проєкти під інвестиційні інструменти Ukraine Facility, Ukraine Investment Framework та інші донорські механізми.

Прочитала велику колонку Олександра Красноштана, екс-директора департаменту пасажирських перевезень УЗ, про те, як розвивати пасажирку на залізниці. Пан Олександр пише, що залізниця важлива для розвитку регіонів, але "сама по-собі залізниця не може забезпечити цей розвиток" — потрібна державна підтримка. Тим більше що в Укрзалізниці впали і вантажні, і пасажирські перевезення. У 2019-му, останньому доковідному році, далеким сполученням перевезли 55 млн пасажирів. Торік — орієнтовно 25 млн. Падіння більше ніж вдвічі.Найцікавіше — приклад із Перемишлем. До 2016 року середня посадка-висадка там була 1 пасажир на добу. В 2017 році після запуску Інтерсіті+ вона зросла вдесятеро, а зараз становить 7 тисяч на добу. Закриття авіасполучення, звісно, зіграло свою роль. Але загальна думка правильна: «немає пасажиропотоку» часто означає просто «немає поїзда». Варто пам'ятати про це щоразу, коли хтось пропонує закрити «малодіяльний» напрямок.З PSO погоджуюсь. Без визначення замовника перевезень і без держфінансування соціальних маршрутів система просто не запрацює. Тим більше що "всі перевезення просубсидувати неможливо" — і це теж правда.Але є питання, яке стаття порушує і не відповідає: хто і коли це все запустить? Красноштан чесно описує, чого немає — немає визначення соціального маршруту, немає критеріїв тарифу, немає чіткого замовника. Дискусії про PSO на залізниці ведуться вже не один рік, закон про залізничні перевезення так і не прийнятий.Ще зачепило про євроколію до Скнилова. Автор сумнівається у доцільності: львівʼянам добиратися буде незручно, а транзитному пасажиру однаково де пересідати — у Скнилові чи Мостиській. Потрібна фахова дискусія, "важливо, щоб цими речами займалися нудні інженери і економісти, які говорять незрозумілими словами." Я за. Але думаю, у виборі між Скниловом та Мостиською не останню роль відіграє і те, за який проєкт готові платити донори.Загалом — побільше б таких фахових матеріалів і з ще більшою кількістю деталей.#УЗ #залізниця #пасажири

В моєму тегу #Huawei поповнення:пост Олега Белінського в ФейсбукЛіквідація аятоли Хаменеї 28 лютого 2026 року стала точкою неповернення для світової безпеки. Це була перша в історії «алгоритмічна страта», де ключову роль відіграли не шпигуни, а інфраструктура «розумного міста», яку Іран роками будував за допомогою Китаю.Протягом десяти років Пекін через корпорації Hikvision та Dahua впроваджував в Ірані тотальну систему стеження. Іранська влада вірила, що це їхній «цифровий щит» проти внутрішньої опозиції. Однак ізраїльська розвідка перетворила цей щит на мішень. За допомогою штучного інтелекту розвідники отримали доступ до відеопотоків тисяч камер у Тегерані. Ізраїль не просто спостерігав, вони навчили систему розпізнавати найдрібніші деталі повсякденного життя керівництва країни (Pattern of Life). Алгоритм знав графік змін охорони, марки машин супроводу і навіть кути огляду «безпечних» зон. У день удару саме китайські камери підтвердили, що Хаменеї перебуває в точці ураження, передавши координати в реальному часі.Після 28 лютого в Москві та Пекіні почався справжній технологічний переполох. У Москві з початку березня фіксуються масштабні перебої в роботі мобільного інтернету та зв'язку. Це не збої провайдерів, а примусове обмеження трафіку. Влада намагається закрити «дірки», через які відеодані з міських камер можуть іти на зовнішні сервери. У урядових кварталах вводиться режим «радіомовчання», а чиновників переводять на пейджери та кнопкові телефони без камер і GPS, побоюючись повторення іранського сценарію.У Китаї почався прихований демонтаж обладнання на критичних об'єктах. Пекін усвідомив, що їхні власні експортні камери можуть містити вразливості, відомі західним розвідкам. Оцифрована модель країни, яка мала гарантувати стабільність партії, тепер сприймається як «цифровий атлас» для потенційних ударів противника.Україна опинилася в епіцентрі цієї технологічної війни. Довгий час китайські гіганти намагалися закріпитися в українській інфраструктурі. Основна боротьба розгорнулася навколо спроб Китаю впровадити обладнання Huawei та ZTE в мережі найбільшого оператора «Київстар». Після тегеранського інциденту стало остаточно зрозуміло: наявність китайського ПЗ у національній мережі зв'язку це прямий доступ чужих розвідок до даних громадян і військових. Зараз Україна проводить прискорену «декитаїзацію» зв'язку, замінюючи обладнання на шведське (Ericsson) та фінське (Nokia).Що стосується нашого МВС, то довгий час основним постачальником для українських систем «Безпечне місто» були все ті ж Hikvision та Dahua. Ці камери стоять на тисячах перехресть та адміністративних будівель України. Оскільки у 2023–2024 роках ці компанії були внесені до списку спонсорів війни, до початку 2026 року МВС розпочало процес заміни софту та поступовий демонтаж цих камер на режимних об'єктах. З'ясувалося, що китайське ПЗ часто має «бекдори» (приховані входи), які дозволяють віддалено підключатися до камер ззовні.Закупівлями камер Hikvision та Dahua для українських міст і силових структур займалися як центральні органи, так і місцева влада через тендери Prozorro. Основна іронія полягає в тому, що камери, які зараз визнані небезпечними через події в Ірані, роками купувалися офіційно за бюджетні кошти.Головними споживачами були регіональні управління Національної поліції та підрозділи МВС. Наприклад, наприкінці 2024 та на початку 2025 років ГУНП у різних областях (зокрема Полтавській та Київській) продовжували підписувати контракти на модернізацію систем «Безпечна область» та «Безпечне місто», де в технічних специфікаціях прямо вказувалися моделі Hikvision.У Києві розбудовою системи «Безпечне місто» займалося КП «Інформатика». Саме через такі комунальні підприємства по всій країні проходили закупівлі тисяч камер для моніторингу вулиць, перехресть та стратегічних об'єктів.Фірми часто вигравали тендери без конкуренції, пропонуючи саме китайське обладнання як «найбільш сумісне» з уже встановленими мережами.

Інтервʼю Олексія Балести, заступника Міністра розвитку громад та територій, додає деталей до ситуації з законопроєктом про інтероперабельність залізниці, про який я писала тут.- правок до законопроєкту в депутатів більше 2000, розглядають вони їх повільно, по 100 на засідання- закон після прийняття набуває чинності через три роки через масштаб і складність змін.Після початку процесу ліквідації Державної адміністрації залізничного транспорту і трансформації всієї системи в акціонерне товариство, багато державних за своєю природою функцій фактично залишилися на стороні господарюючого суб’єкта — АТ «Укрзалізниця». Це створило значні правові прогалини й невизначеності. Наприклад, немає державного реєстру вагонів. Крім того, вихід з низки міжнародних угод (по СНД) понесли за собою втрату чинності певних правил і процедур. Особливо це стосується строків експлуатації рухомого складу.- закон передбачає імплементацію понад 30 підзаконних нормативних актів.- 3 роки перехідного періоду було складно обґрунтувати та узгодити з Європейською комісією (особливо враховуючи, що це все було записано ще в Угоді про асоціацію і мало бути вже виконане - прим. моя)- ключова зміна полягає в тому, що функція допуску до інфраструктури і рухомого складу, зокрема для операторів вагонів, здійснюватиметься державою, а не Укрзалізницею.- пілот по допуску приватної тяги не роблять, бо УЗ все одно буде блокувати. Саме так я трактую оці слова:Без зміни базових правил результат був би той самий — ризик дискримінації з боку монополіста. Коли один гравець одночасно є оператором і визначає умови доступу, це завжди створює конфлікт інтересів. - щодо проєктів залізничного будівництва:За умов обмежених бюджетних та власних ресурсів пріоритет надається тим проєктам, під які вдається залучити кошти міжнародних партнерів. Саме за цією логікою реалізується проєкт Мостиська – Скнилів #залізниця #вступ_до_ЄС

Наївна кліматична політика ЄС? На дискусії 4 березня польські учасники говорили про те, що проблема в тому, що частина кліматичної політики ЄС працює занадто шаблонно і не завжди дає той результат, який декларується. Кароль Венус, президент Асоціації відповідального енергетичного переходу, прямо сказав, що кліматична політика не має бути наївною. А Владзімеж Еренхальд, головний енергетичний експерт Союзу підприємців і роботодавців, підтримав цю тезу, наголосивши, що сьогодні не можна дивитися на неї лише як на питання покращення клімату - треба дивитися і на промисловість, і на енергетичну безпеку, і на довгострокову конкурентоспроможність. Чому “наївною”? Бо скорочення викидів усередині ЄС ще не означає скорочення викидів у світі. Кароль Венус навів приклад: якщо Європа перестає виробляти сталь, це не означає, що сталь зникає як товар. Її просто вироблять десь інде — наприклад, в Індії, а потім ще й перевезуть назад до ЄС. Тобто в глобальному масштабі викиди не обов’язково зменшуються. Виходить парадокс: ЄС звітує про прогрес, а реальні викиди лише “переїжджають” в інші країни. Кароль Венус підкріпив це ще й цифрами. За його словами, якщо порівнювати з 2000 роком, у 2024 році викиди CO₂ в ЄС зменшилися приблизно на 1 млрд тонн, тоді як у глобальному масштабі вони одночасно зросли майже на 15 млрд тонн. Його висновок такий: ЄС не стільки зменшує викиди, скільки частково експортує їх назовні разом із виробництвом і частиною конкурентоспроможності. Другий великий перекіс - це підхід “один розмір для всіх”. Кароль Венус каже, що ситуація Польщі та Іспанії є різною, зокрема через різну структуру енергетики і різні кліматичні умови. Але ЄС часто намагається накладати схожі рамки на країни з дуже різною стартовою позицією. Для Польщі це означає конфлікт між кліматичними цілями і реальною залежністю від вугілля. Для України це конфлікт між зеленим переходом, війною і потребою виживання важкої промисловості. Ще одна тема, яку підняв пан Венус: навіть там, де ЄС уже зібрав гроші на трансформацію, вони не завжди пішли туди, куди мали. За його словами, у Польщі Верховна контрольна палата вказувала, що в 2013–2023 роках на кліматичну трансформацію було спрямовано лише 1,3% доходів від продажу CO₂. Якщо це так, то проблема не лише в амбіціях політики, а й у тому, що її інструменти працюють криво. Тобто реалістична кліматична політика, на думку учасників дискусії, - це коли рахуються не лише локальні показники, а й глобальний ефект, ціна для промисловості, питання безпеки і різні стартові умови країн. Бо інакше можна отримати дуже європейський, дуже моральний і дуже дорогий результат, який не знижує глобальні викиди, але знижує конкурентоспроможність. І це великий виклик для ЄС.