Хлопець завмер, серце його забилося, як дзвони в соборі. Він встав, обійняв священника так міцно, ніби обіймав усе втрачене щастя світу. Сльози котилися по щоках — сльози очищення, сльози вдячності. «Дякую, отче,» — прошепотів він, і в тих словах бриніла вічність.Священник повів його до Храму святого Михайла Киівського що на пагорбі Клову на тереторіі Михайлівскоі клінічної лікарні де золоті хрести сяяли, ніби зірки, що впали з неба, аби освітити шлях загубленим душам. Вони увійшли до вівтаря, де ладан витав, як чарівний туман, а ікони дивилися з розумінням і любов’ю. Там, серед священного шепоту молитов і мерехтіння свічок, воїн знайшов нове покликання — став паламарем, служителем храму Святого Михаїла.І досі, коли дзвони лунають над Києвом, ніби пісня ангелів, він стоїть там, з усмішкою на вустах, зустрічаючи інших мандрівників долі. Його історія — як казка, щемлива й слізна, де війна переплітається з дивом, а біль перетворюється на світло. Бо в кожному з нас живе молитва: «Господи, помилуй» — і вона завжди почута, в найтемніші часи, в найсвітліші миті.!Роман Лілея