💔 Інша сторона болю жінок

Три роки тому я загадковим для себе чином потрапила у післяопераційну палату гінекологічного відділення. Чимало днів життя я забула, а от події тієї ночі памʼятаю дуже чітко. Стукіт медичного приладдя, коли швидка мчала бруківкою, спантеличеність лікарів на УЗД, теплі карі очі анестезіологині, на мені синій в горошки халат, медсестра протирає мені губи змоченою ваткою, три катетери на руках.

Я можу вічність розповідати про всі події, які спіткали мене до і під час трагікомедійного тижня у гінекологічному відділенні. Можливо, я колись напишу про це цілу повість, як данину події, що так змінила моє бачення і дала неймовірно багато зерна для роздумів. Я навіть була крейзі енаф і провела голосовий чат прямо з палати спільно зі своєю новоспеченою подружкою із сусіднього лікарняного ліжка. Про неї я і хочу розповісти.

На другий день у палату на сусіднє ліжко привели дівчину приблизно мого віку. Коли ти цілий день те й робиш, що лежиш з крапельницями, то розглядати людей навколо – єдина розвага. Вона багато говорила по телефону. Мені стало цікаво, чому тут опинилася – бо ж явно не після операції, як ми. А тоді вона скрутилася калачиком на ліжку і заплакала. Мені було дивно, що нас у палаті 8 жінок, але, здавалося, всім було начхати чому вона плаче. Я наважилася спитати її, що трапилося.

“Померла дитинка. На 7 тижні. Зупинилося серце.”

Я ніколи не відчувала сентиментів до теми вагітності і дітей. Але завжди відчувала багато сентиментів до жіночого здоровʼя і прагнення жінок отримувати те, що вони хочуть. Тоді мене торкнувся незнайомий раніше глибокий біль.

Їй призначили медикаментозний аборт, оскільки викидня не було. Через кілька днів, коли я вперше змогла пройтися коридором, ми зустрілися поглядами – її наче на заслання вела лікарка з кабінету в окрему палату. Я бачила у житті багато болю, але нічого з цього не зрівняється з болем на її обличчі. Пізніше вона розповіла мені, що ще ніколи не відчувала такого. Що в тій окремій палаті кусала пальці і котилася підлогою, оббиваючи коліна.

Життя жінки чомусь тісно повʼязане із болем. Менструальним болем, болем викиднів, болем пологів. Так наче нас створили для того, щоб періодично відчувати біль і бути безсилими перед ним. Просто терпіти, бо більше виходу немає. Це дуже несправедливо. Бо інколи так хочеться мати епідуральне знеболення десь під рукою і вмикати у застосунку телефона. Того тижня у гінекологічному відділенні я зрозуміла, що ще дуже мало знаю про біль, який може відчувати жінка.

Я випадково подзвонила їй десь рік потому. Вона зізналася, що пережила ще один викидень. У таких ситуаціях важко підібрати слова підтримки чи втіхи, бо “все буде добре” звучить як знущання, коли ти втрачаєш того, кого любиш.

Нас зі цією незнайомою дівчиною повʼязує набагато більше, ніж здається. Більше того, нас багато що повʼязує і з вами, дівчино по той бік екрану. У нас всіх є свої мрії і досвід болю, свої бажання і свої страхи. Ми закохувалися і нам розбивали серце. Ми знаємо очікування місячних і розпач від затримки, а тоді щастя від затримки і розпач від місячних. Прати зранку постіль, хотіти водночас шоколадку і піцу. Ковтати знеболювальне і йти працювати. Вертатися ввечері додому, стискаючи в кишені ключі. Щось, що не зможе зрозуміти жоден хлопець – а ти, пташко, зможеш. Хоч тебе я зовсім не знаю.

Позаминулого місяця та дівчина відсвяткувала день народження донечки – 1 рочок. І хоч у мене досі (чи поки?) немає сентиментів до дітей, я маю мільйони сентиментів до щасливих жінок і дівчаток.

Незнайомко із палати, яка відхилила мені завісу розуміння! Навіть якщо ми більше ніколи не зустрінемося, я щиро бажаю тобі і твоїй сімʼї найбільшого щастя.