#діалог_з_тренером “Рубікон” або вікова рефлексія.Перше вересня.Коли ти дитина, існує такий кордон між двома різними життями, бо ще вчора можна було прокидатись, коли заманеться, лягати пізно, вештатись цілий день по вулиці, а вже сьогодні, школа з усіма її наслідками (режим сну, уроки, відсутність вільного часу).І ти намагаєшся перемкнутись з вчора на сьогодні, та подумки, ти ще в літі, а в реалі в…школі. Так було колись...Ти став дорослим і таких кардинальних рубіконів наче і нема, ну хіба повернення з відпустки.Війна, два світи десь “там” смерть, не кіношна, реальна, яку не можна ні “перемотати”, ні відсторонитись, вона скрізь, нею просякнуто все і ти ніби звикаєш, але не можеш звикнути. А зовсім поруч (декілька годин їзди) і рев мотоциклів, лавандовий раф (треба буде якось спробувати, бо постійно його згадую, та не знаю про що це), гучні вечірки, правда не допізна, бо комендантська... Вночі повітряні тривоги, прильоти, хтось біжить в укриття, хтось просто повертається на інший бік і сподівається на теорію вірогідності, що не прилетить, або “не сюди, чи не сьогодні”. Прискорене серцебиття, моніторингові сайти, матюки на адресу (всім відомо чию), а зранку швидко стрічка новин, фото прильотів, швидка думка “не сюди, не сьогодні” і вперед, кава, жарти, життя триває… А десь за декілька годин їзди смерть, кров… І хлопцям, які приїздять звідти сюди важко звикнути, що тут все не так, а звідси зазвичай туда їздять або до когось, або, щоб стати тими, хто там, а там звикнути простіше…Цей допис не має оцінювальних суджень, чи тверджень.Просто в один день я бачив, як по Яворницького ввечері їде лімузин, гучно грає музика і у відкритому люці танцюють дівчата, в них дівич-вечір, вони машуть перехожим, їм сигналять авто. Це життя… Двома годинами раніше в сотні кілометрів від Дніпра, переді мною їде тентована вантажівка з людьми в формі, прилаштувався за ними, бо вузька дорога і обганяти незручно. Спочатку думав мені здалось, потім придивився, а крайня біля борту сидить дівчина з хвостом під військовою кепкою, з автоматом. поруч з нею ще одна, вони машуть машинам, які їдуть позаду…. І це життя… В такі моменти усвідомлюєш, що цим рубіконом між двома світами сьогодні, можеш бути ти. І звикнути до цього набагато важче, ніж до школи першого вересня.Так а про що допис? Напевно в кожного про своє…