#діалог_з_тренеромЗнаєте, яке запитання чую найчастіше, коли хтось дізнається, що в минулому житті я працював тренером? Чому в тебе позивний не “Тренер”? Це ж логично.Пояснення насправді дуже просте, на той момент я вже мав побратима з позивним “Тренер”, тепер маю ще одного з таким саме та і в інших підрозділах тренерів дуже багато.Тому вирішив, щоб мене звали так, як з моїх 19 років мене звали всі. Діти, дорослі, інші тренери. “Михалич”.До чого це я? Сьогодні в Україні відзначається День тренера. Та дуже багато людей, які значну частину свого життя присвятили тренерській діяльності, стали військовими.Чи це означає, що ми зрадили своїх учнів, вихованців, яких не вагаючись залишили напризволяще?Ні, ми пішли в тому числі для того, щоб вони могли продовжувати тренуватись, виступати на змаганнях і врешті реалізувати наші спільні мрії про вагомі перемоги в спорті і в житті. Чи могли б вчинити інакше? Напевно також ні, бо тоді не були б тими, хто ми є.Чи залишаємося ми і зараз Тренерами? Скоріше за все ні, але людину з тренерства висмикнути можна, а тренерство з людини ні. Тому час від часу ловиш себе на думці, що навіть змагання по телевізору дивишся так, ніби тобі завтра їх треба буде розібрати зі своїми вихованцями.В цьому році мало би виповнитись 33 роки моїй тренерській діяльності, встиг побачити багато різного, тому не про кожного, хто тренує напишу Тренер, саме з великої літери.Тож, всіх Тренерів з нашим Днем!Може колись і зустрінемось, як і раніше в різних кутах рингу, килиму, татамі, октагону. Щоб несамовито підтримувати своїх спортсменів, а потім підійти один до одного, обійнятись та подякувати за бій. В незалежності від результату.Фото з минулого життя, досі висить в "моєму" залі...