👄 Дочитала "Поховай наші кості в опівнічній землі" Вікторії Шваб – і трохи під враженням. По-перше, це дуже красивий текст. По-друге, я в захваті від перекладу і наскільки він поважає саму історію (перекладачку я впізнаю по тексту, вона ж перекладала дилогію "Чудовиська Істини" Шваб, й оце "заки" замість "коли" я запам'ятала надовго). Історія тягуча й повільна. Зі мною ледь не стався "ефект Шваб", але я читала на клуб і дочитала. Не шкодую, взагалі, хоч мене й добряче тригернуло під самий кінець.Я завжди рілейтилася зі Шваб, бо люблю її тексти, але потім прочитала в подяках ось це:"Зізнаюся: я забуваю. [...] Мене так страхає масштаб завдання, що, коли вдається пережити творення книги, перенесення з мозку на папір, я починаю подумки все стирати. Переглядаю спогади про цей процес, згладжуючи сліди. Насправді це вкрай незручно. Упевнена: мій мозок так робить, щоб я могла почати все спочатку. На жаль, це також означає, що кожного разу я переконую себе, що я так мучилася вперше і востаннє, а коли закінчую роботу над романом, майже забуваю про цей досвід." Таааак, Вікторіє! Воно саме так, і Шваб влучно описала це, бо вона, певно, так само, як і я, ПРОЖИВАЄ свої тексти, ВИМУЧУЄ їх. Це відчутно і, можливо, саме тому вони так мені подобаються. І це не про втому чи складність, про інше. Я знаю, є письменники й письменниці, яким писати – суцільний кайф і задоволення, та не мені. Для мене письмо – завжди ніби болісне виривання із себе чогось й одночасно неможливість не зробити цього, навіть якщо опісля залишаєшся спустошеною посудиною. Творчий акт мазохізму. І кожного разу кажеш собі, що тобі це не треба, що це було востаннє. А потім ніби забуваєш і починаєш спочатку.А історія чудова. Про кохання, життя, смерть, помсту, одержимість, провину і біль. І, звісно ж, про хтивих вампірок 👄P.S. нічого не знаю, хто б там що не казав, а обкладинка чудово пасує історії!