Вкотре вичитую текст (вже, певно, втретє за цей рік🥺), і помітила цікаву річ – характерні діалоги між персонажами, основа яких – випадкове чи спеціальне недорозуміння (спеціальне – коли один з персонажів дуркує, є там такий😙).Наприклад, діалог про майбутню зустріч, який відбувається під час приготування персонажкою дечого, що треба постійно помішувати. — Він буде чекати нас на околиці [...].Втуплююся очима в [...]. Патичок для помішування завмирає в руці.— Гей, ти ж казала, що треба постійно помішувати, — зауважує він.— Коли?— Та щойно, коли я зайшов…— Коли він нас там чекає, [...]?Знову фокусуюся на вмісті казанка.— За два дні. Або діалог про певну хвору жінку, яка поширює плітки.— І що робити?— З [...]? Нічого, це не лікується.— З чутками, [...]!— Теж нічого, — він знизує плечима. — Нехай собі живуть. Чутки — це навіть добре. За ними можна ховатися, як за ширмою. [...] Якщо говорять різну нісенітницю — значить, не знають правди. Мені подобається цей прийом, бо він робить діалоги живими. Колись ходила на інтенсив саме про написання діалогів, де нам влучно підмітили, що реалістичним діалог роблять якраз ось такі штуки – недосказання, підтексти, недорозуміння і пр, бо саме так ми спілкуємося. Один може говорити, а інший – не слухати чи сприймати все по-своєму, крізь призму власного досвіду. Чи вбачати підтекст там, де його немає, або, навпаки, не помічати його. Домашкою того інтенсиву було написати оповідання, де два персонажі не розуміють одне одного, і ось воно (йому вже років сім, тож воно сиреньке, але увійшло в якийсь там лонг- чи шортліст навіть). Однак важливо не перегравати із цим і не створювати беззмістовні пусті діалоги. Таких також мала багацько й безбожно різала їх на редактурі та коректурі.😔