Ви колись помічали, що в сучасному англомовному янг-едалті арки бувають не тільки в персонажів, але і в їхніх животів? Вони живуть окремим життям: скручуються, стискаються, роблять перекиди вперед і назад, і, звісно, ідіоматично падають в п'ятки, поки в них падають серця.🦹Чому так — це мій улюблений літературний трукрайм про те, як якість хороші можливі практики спершу виставляють як непорушні заповіді, спрощують, щоб швидше запам'ятати, а потім ці спрощені рекомендації без пояснень і розуміння, що вони роблять, перетворюються на щось геть інше.Я нещодавно бачила ще дуже смішний кейс про так звані "слова-фільтри", але сьогодні будемо говорити про животи.🔎Так от, існує принцип "show, don't tell". Тут важливо розуміти, що це принцип, а не аксіома, і це не означає, що геть усе в тексті має бути показано, а не розказано, і в різних частинах текстів він робить різні речі і використовується з різною метою. ❤️Але сьогодні нам цікава та його частина, яку застосовували до емоцій. Про те, що замість того, щоб писати "Він розізлився", можна написати "Він стукнув яйцем об стіл з такою силою, що те не розкололося, а сплющилося в млинець". Читачі не дурачки — вони переважно вміють виводити якості й стани персонажів з їхніх дій.🧠Щоб що так робити? Тому що людський мозок — лінивий. За це дивовижне відкриття Деніелу Канеману дали колись Нобелівську премію (ну добре, не тільки за це). В своїй книжці "Мислення швидке й повільне" він розказує, що коли є можливість, наш мозок любить користуватися шорткатами, переходячи в автоматичний режим. Бачить щось знайоме і такий — "о, норм, я це знаю, можна уважно не читати". А коли стикається з незнайомим, задіює оце нейрони і всі свої приколи. ✍️Письменникам, звісно, не дуже хочеться, щоб їхні книжки читали на автоматі, нічого не відчуваючи — а в автоматичному режимі відчуттів немає. Хороша новина в тому, що, знаючи про це, по тексту можна технічно розкласти камінці, об які буде шпортатися мозок, повертаючись в ручний, повільний режим мислення, в якому він буде відчувати, проживати і думати.👉У випадку емоцій принцип "показуй, а не розказуй" працює саме на це. Чи з усіма емоціями в усіх сценах так треба робити? Та насправді, ні. Але у важливі ключові емоційні моменти добре б метафорично клацати пальцями перед обличчям читачів, щоб ті включилися.До того тут животи?📘До того, що мозок письменників такий самий лінивий, як мозок читачів. Він теж шукає шорткати. В якийсь момент хтось відкрив, що коли пишеш від першої особи, можна показувати емоції, які сам персонаж не відчуває, тілесним відчуттям. А читачі ж не дурачки — зрозуміють. Ідея всім сподобалася настільки, що у 2012 році виходить книжка The Emotion Thesaurus: A Writer's Guide to Character Expression. Це перша така книжка, нині їх є з десяток — є такі словники для персонажів, що переживають травму, для рис характеру, для недоліків — для чого завгодно.🛤І хороший принцип перетворився на механічне звіряння з довідником. Що у нас там відбувається, коли люди відчувають страх? Ага, стискається живіт, нормально, робе. Що смішно, анотація книжки буквально називає його "ultimate show-don’t-tell guide for emotion". А по факту те, як її використовують, перетворило "показуй, а не розказуй" на "використай кліше, а не розказуй". І лінивий мозок читачів відкрив нову лінію метро з теж автоматичними, але тепер новенькими рейками.