Небо на сході зблідло, зірки поволі згасали - всі, крім однієї, завислої низько на сході, над самим обрієм. Опісля ночі відчутно похолодніло. Закінчивши свою роботу, миші збігли зі Столу.Сьюзан і Люсі прибрали залишки пут з Асланового тіла: без них він був більше схожий на себе. Світло жвавішало, дівчатка могли краще бачити Левове обличчя, і, здавалося, воно дедалі більше набувало шляхетності й величі.Внизу, в лісі, цвірінькнула перша пташка; звук був таким несподіваним після нічної тиші, що діти аж підстрибнули. Інша птаха відповіла своїй сестричці, й невдовзі весь ліс зайшовся вранішнім співом.Ніч спливла. Світало.- Я так замерзла, - тихо мовила Люсі.- I я, - зітхнула Сьюзан. - Давай хоч трохи походимо.Вони пройшлися до східного боку пагорба і глянули вниз. Самотня велика зірка майже розчинилася у світанні. Все довкруж темнаво сіріло, але далеко попереду, десь аж на краю землі, блякло мерехтіло море. Небо наливалося червоним. Вони крокували туди-сюди від мертвого тіла Аслана до східного краю пагорба і назад, сподіваючись хоч так трохи зігрітися, стільки разів, що збилися з ліку, і, Господи, як же втомилися їхні бідні ніжки! Нарешті, коли вони знов зупинилися, дивлячись на море та на Кер-Паравел (який тепер уже можна було розрізнити), межа між небом та морем з червоної перемінилася на золоту, і з-за обрію визирнув краєчок сонця. Тієї ж самої миті в них поза спинами пролунав гучний скрегіт - ніби незграбний велетень розбив свою велетенську тарілку.- Що це? - видихнула Люсі, вчепившись за руку Сьюзан.- Я... я боюся озирнутися, - прошепотіла Сьюзан у відповідь. - Здається, сталося щось жахливе.- Вони роблять із ним щось погане, - скрикнула Люсі. - Нумо ж!І вона крутнулася, розвертаючи Сьюзан за собою.Схід сонця так змінив усе довкола, всі кольори та тіні, що спочатку сестри навіть не помітили найважливішого. Але тоді побачили: Кам'яний Стіл розколовся надвоє, і глибочезна тріщина зміїлася по ньому з краю до краю; а ще зникло Асланове тіло.- Ох, ні, ні! - заголосили дівчатка, чимдуж кидаючись до Столу.- О, Боже, це вже занадто, - ридала Люсі, - чому вони хоча б не залишили в спокої тіло!- Хто це зробив? - кричала Сьюзан. - Та що це все означає? Може, це магія?- Саме так! - пролунав громовий голос за їхніми спинами. - Це знову магія!Вони озирнулися. За ними, весь залитий сонячним сяйвом, більший і величніший, ніж будь-коли раніше, коливаючи невідь-як відрослою наново гривою, стояв Аслан у власній подобі.- О, Аслане! - вигукнули дівчатка в один голос, однаково сильно злякані та захоплені. - То виходить, ти не мертвий, дорогий Аслане? - спитала Люсі.- Зараз ні, - відповів Аслан.- А ти... ти не... - почала Сьюзан; голос її тремтів. Вона ніяк не могла змусити себе вимовити слово "привид".Аслан нахилив голову та лизнув її у чоло. На Сьюзан війнуло теплом його дихання й дивним потужним ароматом, який, здавалося, кужелився у повітрі довкола його гриви.- Ну що, схоже на це? - запитав він.- О ні, ти справжній, справжній! О, Аслане, - закричала Люсі, й обидві дівчинки накинулися на нього з обіймами та цілунками.- Але що це все означає? - запитала Сьюзан, коли вони трохи вгамувалися.- Це означає, - пояснив Аслан, - що хоч Відьма і знає Таємну Магію, та на світі існує магія ще потаємніша, яка їй невідома. Її знання сягають лише Початку Часів. Але якби вона зазирнула трохи далі, в непорушність і темряву, що панували до того, як час розпочався, вона побачила б там зовсім інші чари та закляття. Вона б знала, що коли добровільна та невинна жертва загине замість зрадника, то Стіл трісне і Смерть сама піде геть. І тепер...- О, дійсно. Що тепер? - перервала його Люсі, підстрибуючи та плескаючи в долоньки.- І тепер, дітки, - сказав Аслан, - я відчуваю, що до мене повертаються сили. Ану, хто дожене?Лев, Біла Відьма та шафа#lewisdaily#tltwatw