Спільне | Commons

Румеї та уруми — дві групи надазовських греків, предків яких наприкінці XVIII століття переселили з Криму на узбережжя Азовського моря. Тут вони заснували десятки поселень, зокрема дали початок місту Маріуполь.З розгортанням російсько-української війни дедалі більше громад надазовських греків опиняються під російською окупацією.Декларуючи себе «дружньою домівкою» для різних народів, Росія активно проводить у Надазов’ї фестивалі, концерти, лекції та інші заходи, присвячені грецькій культурі. Водночас у цій політиці помітне місце займають наративи про близькість греків і росіян, а Росію представляють як «велику батьківщину» та захисницю національних меншин. Натомість румейська й урумська мови майже не отримують системної підтримки, а окремішність цих спільнот дедалі більше розчиняється у ширшій грецькій ідентичності.Читайте в новій статті про те, як на прикладі надазовських греків проявляє себе модель російської політики щодо національних меншин — і як публічна підтримка культурного різноманіття поєднується з асиміляційними тенденціями.

Навіщо потрібна вища освіта? 🤷🏻Це питання рано чи пізно постає перед усіма, хто 1 вересня повертається до навчання, а тим паче — перед тими, хто вже отримав диплом і вийшов на ринок праці.Підлаштовуючись під вимоги ринку та бюрократичну логіку ефективності, сучасний університет дедалі більше орієнтується на вимірюваний результат: знання потрібно виробляти й оцінювати, а викладання — контролювати за визначеними показниками.❓ Та чи може ефективність відповісти на питання про цінність і зміст освіти?❓ Чи має викладач передавати студентові готову істину?❓ Чи може радикалізація навчальних програм змінити сам університет, якщо його логіка здатна привласнити й поставити собі на службу навіть критичне знання?❓ Якими можуть бути освітні взаємини, у яких ніхто не має останнього слова, а діалог не мусить завершуватися остаточною згодою?Над цими питаннями розмірковує канадський теоретик культури Білл Рідінґс у книжці «Університет у руїнах». До Дня знань публікуємо переклад розділу «Сцена викладання» з цієї книжки.А всіх, хто сьогодні навчається та навчає, вітаємо з Днем знань! Бажаємо не втрачати здатності мислити, слухати інших і залишатися відповідальними одне перед одним.

🚇 🎫 Ви вже змирилися з проїздом за 30 гривень чи все ще сподіваєтеся на повернення старого тарифу?Цього літа вартість проїзду в київському громадському транспорті зросла майже в чотири рази. У КМДА називають це «вимушеним і компромісним рішенням», пояснюючи, що збереження тарифу у 8 гривень вимагало б суттєвого збільшення дотацій транспортним підприємствам із міського бюджету.Та чи справедливо змушувати людей витрачати значну частину заробітку чи стипендії лише на те, щоб дістатися до роботи чи навчання?Проти підвищення тарифів уже кілька місяців тривають протести, що об’єднали профспілки, ліві організації, транспортних і екологічних активістів, а також звичайних містян. Так розпочалася одна з небагатьох помітних соціально орієнтованих протестних кампаній в Україні за останні роки.❓ Як цей спротив організували та які альтернативи пропонують його учасники?❓ Чого їм вдалося досягти?❓ Чи можливе повернення тарифу у 8 гривень?❓ І насамкінець — як привертати увагу до соціально важливих питань в умовах війни?Читайте в нашій новій статті про перебіг київського руху за справедливий транспорт, його здобутки та уроки.

Яким має бути простір пам’яті та вшанування загиблих українських військових?15 березня 2024 року Кабмін визначив близько 260 гектарів Мархалівського лісу місцем будівництва Національного військового меморіального кладовища. Це рішення одразу викликало спротив місцевих жителів. Вони виходили на протести і наголошували, що обрана теориторія має природоохоронний статус, а реалізація проєкту може завдати шкоди екосистемі та забруднити ґрунтові води. Згодом до екологічних застережень додалися питання щодо непрозорості обговорень проєкту та фактичного ігнорування позиції громади.Суперечка перейшла до судів і триває досі, хоча на кладовищі вже регулярно відбуваються поховання.До дискусії навколо Національного військового меморіального кладовища долучилися режисерка Кароліна Ускакович і редакторка «Спільного» Юлія Кіщук. У статті для Mistosite вони аналізують суперечливий вибір території, наслідки для її екосистеми, а також наявні принципи стандартизації військових некрополів, що нерідко витісняють особисті історії загиблих.📖 Чи можуть місця пам’яті бути водночас демократичними, уважними до довкілля та відкритими до різних форм пам’ятування? Читайте за посиланням.

«8 гривень за проїзд — сьогодні це нонсенс». Можливо, це цілком свідома громадянська позиція — але лише для країни, де мінімальна зарплата перевищує 200 євро. Якщо ж повернутися до наших реалій і привʼязати тариф до мінімальної заробітної плати, то нинішня ціна є цілком обґрунтованою. Це 5% від мінімального доходу на локальний транспорт в місяць (близько 380 грн за проїзний) або ж 0,01% за разову поїздку за умови придбання проїзного (близько 7,5 грн). Те, що ми можемо дозволити собі поїздку, означає лише те, що ми можемо собі дозволити поїздку, — нічого більше. Натомість наша участь потрібна не для визначення цифри ціни за проїзд, а для виробництва соціальної захищеності. Немає аполітичного шляху до соціальної справедливості. Цього четверга о 15:00 відбудеться засідання Громадської ради при КМДА за участі мера та представників протесту, який розпочався у вівторок. Питання транспортної політики має вийти за межі соціальних мереж та кабінетів. Тому збираємося завтра о 15:00 під вікнами КМДА, саме коли розпочнеться засідання, а о 18:00 розпочнемо обговорення його перебігу. Використаємо площу перед мерією за її прямим призначенням — як наш спільний громадський простір. А в очікування завтрашнього дня, пропонуємо перечитати статтю Девіда Гарві «Право на місто», яка була опублікована у випуску журналу «Спільне» — «Трансформації міського простору».

📑 178 випадків тиску на активісток і правозахисників в Україні зафіксував Центр прав людини ZMINA у 2025 році.Серед основних загроз — обстріли офісів громадських організацій, атаки на журналістів, убивства й замахи, обшуки, стеження, погрози, судові позови, кібератаки та кампанії дискредитації.Хоча більшість із них пов’язані з російською агресією, ZMINA фіксує і внутрішній тиск на громадянське суспільство — на антикорупційні, екологічні та ЛГБТІК+ ініціативи, — з боку державних органів, правоохоронців, місцевої влади, бізнесу та ультраправих організацій.Наприклад, у матеріалі згадується Олена Мудра — журналістка-розслідувачка, яка документувала порушення під час будівництва вітропарків. Після виходу матеріалів проти неї подали судові позови з вимогами компенсації, оприлюднили її персональні дані та поширили фейкові звинувачення у «підриві енергетичної незалежності» України й роботі на Росію.Звісно, моніторинг не охоплює всіх форм тиску на активісток і активістів — зокрема через те, що неминуче залежить від готовності людей звертатися по допомогу й говорити про пережите. Зокрема, у звіті майже не висвітлені низові соціальні ініціативи: їхня боротьба проти урізання трудових прав, звільнень, низьких зарплат чи погіршення умов праці. Усі ці проблеми давно перестали сприйматися активістками як щось екстраординарне.Натомість звіт ZMINA презентує десятки кейсів, повʼязаних з нападами чи утисками з боку ультраправих організацій. Показовими є й реакції правоохоронців на свавілля консервативних радикалів, зокрема в інцидентах повʼязаних з ЛГБТІК+ та студентськими активістками.❓Детальніше про це читайте в статті на основі дослідження центру ZMINA.

Чи має Україна радянську історію? 🤷🏻Після розпаду СРСР у багатьох історичних наративах радянська епоха зображується як завершений, віддалений або навіть екзотичний світ. Водночас Україну зазвичай розглядають або як жертву імперського панування, або як простір національного відродження.Та чи не губиться в такій оптиці власне радянський досвід України? І чому ми так вперто від нього відмовляємося?Про важливість цього питання нагадують не лише архіви, а й матеріальна реальність довкола: електростанції, дамби, заводи та інфраструктура, яка попри десятиліття приватизації, занепаду та війни досі підтримує життя цілих регіонів. А ще — інтелектуальні традиції, міжнародні зв’язки та соціальний світ, що формув життя людей і продовжує впливати на сучасність.Повернути цей вимір українського минулого в поле зору пропонує історик Володимир Рижковський. У своєму есеї він запрошує до публічної дискусії в межах «Спільного» про те, чи не є радянська Україна необхідною ланкою для осмислення історії ХХ століття та суперечностей нашого сьогодення. Заохочуємо вас продовжити цю розмову, надіславши свої роздуми за посиланням.

📓 Ми плануємо новий друкований випуск «Спільного»! 🤸🏼Він буде присвячений історії української лівої діаспори, і нам потрібна ваша допомога — матеріали, ідеї та участь у його підготовці ✊🏽Повномасштабне вторгнення Росії спричинило найбільшу хвилю еміграції з України. Мільйони людей опинилися в різних куточках світу, де стикаються з дискримінацією та стереотипами, облаштовують нове життя й організовуються на підтримку України.Тож ми хочемо звернутися до історії української діаспори XX століття та простежити тяглість цього досвіду.Хоча «стара» діаспора зазвичай асоціюється з правими націоналістичними організаціями, серед неї діяли також численні ліві активісти й активістки, організації та рухи, які в окремі періоди навіть домінували в українських громадах, передусім у Канаді.Нас цікавлять, зокрема, емігрантський період діяльності українських соціалістів і соціалісток, їхні взаємини з міжнародною лівицею, участь українців у місцевих партіях, профспілках та громадських організаціях.✍🏼 Запрошуємо надсилати аналітичні статті, інтерв’ю, рецензії та фоторепортажі до 1 жовтня 2026 року на [email protected] 📩За опубліковані матеріали передбачені гонорари.Деталі — за посиланням. Чекаємо на ваші пропозиції — і на повернення паперового «Спільного» 💛🖤

Чи має Україна радянську історію? 🤷🏻Після розпаду СРСР у багатьох історичних наративах радянська епоха постає як завершений, віддалений або навіть екзотичний світ. Водночас Україну в публічних дискусіях зазвичай розглядають або як жертву імперського панування, або як простір національного відродження.То де ж у цих перспективах губиться власне радянський досвід України? І чому ми так вперто від нього відмовляємося?Про важливість цього питання нагадують не лише архіви, а й матеріальна реальність довкола: електростанції, дамби, заводи та інфраструктура, яка попри десятиліття приватизації, занепаду та війни досі підтримує життя цілих регіонів. А ще — інтелектуальні традиції, міжнародні зв’язки та соціальний світ, що формув життя людей і продовжує впливати на сучасність.Повернути цей вимір українського минулого в поле зору пропонує історик Володимир Рижковський. Читайте есей, де він розглядає радянську Україну як простір необхідний для осмислення історії ХХ століття та суперечностей нашого сьогодення.

🚢 «Ми знайшли судно, зареєстроване на велику російську компанію, і просто відмовилися його обслуговувати» 🙅З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну уряди багатьох країн часто говорять про санкції як інструмент економічного тиску на російську економіку. Проте на практиці справді рішучі заходи ухвалюються роками.У новому матеріалі ми розповідаємо про тих, хто все-таки змогли зреагувати значно швидше й радикальніше. Ще у 2022 році члени й членкині Шведської спілки докерів з власної ініціативи відмовилися обслуговувати російські судна на знак солідарності з українськими портовиками. Нещодавно ми зустрілися з Еріком, одним із лідерів профспілки, і розпитали про те: ▪️ що спонукало шведських докерів підтримати Україну ще до того, як з’явилися санкції ЄС; ▪️ яким чином було організовано бойкот і чому він зазнав опору з боку бізнесу й держави; ▪️ як боротьба проти російської агресії привела до кампанії проти військової торгівлі з Ізраїлем; ▪️ і чому політичний жест солідарності з постраждалими від війни став приводом для тиску на профспілки в країні, яку вважають прикладом соціальної держави.Читайте інтерв’ю про протест шведських докерів і про те, чому міжнародна солідарність залишається одним із небагатьох засобів протистояння глобальному капіталу, — за посиланням.