Я б хотіла, але ні. Ну тобто я планую приїхати в квітні і тихенько постояти збоку, бажано - нікого не торкаючись і ні з ким не розмовляючи, але так, щоб всі не подумали, шо я сука🙂Боже, почуваюсь так, ніби зараз буде скандальний камінгаут, але зі скандального тут тільки моя архітектура нервової системи.💫 Дивіться, я не “не люблю людей”. Я люблю людей. Я люблю розмови, жарти, обійми (інколи), книжкові тусовки (в теорії).Але є "але". І це "але" - те, що педіатр називав "гіпоталамічним синдромом", сімейний лікар - "вегетосудинною дистонією", психолог - "тривожним розладом", а психіатр - "а як ви дожили до 29 років і не зрозуміли, шо у вас РАС?"😳☕️ Ну, мабуть, справа в тому, що до повномасштабки я ще якось тріпалась (ну принаймні періодично виходила з дому, дивилась на людей, розуміла, що мені не подобається те, що вони яскраві, гучні, тактильні, люблять в small talk, коли я - лише в big overthink, і поверталась додому з думкою "наступного місяця треба повторити"). А після - стало важко робити навіть це. Для ясності (в контексті мене):✨ РАС - це про те, що мозок обробляє сигнали трохи по-іншому. Це соціальна тривожність моделі Pro Max і багато часу на відновлення після. Це про любов до передбачуваності і про те, що якщо рутина ламається, я можу когось прибити, навіть якщо цей хтось - це я сама. Це коли трапляється несподівана соціальна взаємодія, і всередині всі монітори починають світитись червоним і вимагати негайної евакуації. Це про те, що шум / світло / натовп / хаос викликають перевантаження всієї системи, і я як віндовс на перегріві - або зависаю, або всі вкладки відкриваються і починають кричати одночасно.В мене немає проблем з емпатією, з інтелектом все теж нормально (якщо не рахувати те, що я попаяна дарк романами, але тут вже нічого не зробиш, так і помру деградованою), просто мені часто доводиться відмовлятись від речей, які я вже знаю, що не витягну. Поки що. Я над цим працюю. Не в сенсі “переламати себе”, а в сенсі налаштувати реальність під свою нервову систему.Коли раптом після того, як 29 років ставила собі питання "та шо з тобою, бляха, не так?", отримуєш відповідь і розумієш, що все так, просто є певні правила, які допоможуть жити, а не існувати, складне стає простішим. Ти більше не думаєш "нє, не піду туди, це неможливо", ти думаєш "окей, дайте ручку, щас я швидко напишу список з 47 пунктів, і тоді вам всім пизда🙂".Тому я знаю, що колись я перестану існувати лише як аватарка в телеграмі. Просто зараз любіть мене цифрову (ви ж любите, правда? я на вас не тисну - ні, це не ніж, це я так, граюсь).От, ну якось так. Цьомик в лобик 😊#питання_відповіді