ДШВ. Брати по зброї. | Після війни злість на ТЦК нікуди не дінеться. Вона залишиться в пам'ят...

Після війни злість на ТЦК нікуди не дінеться. Вона залишиться в пам'яті людей як особистий досвід: страх, приниження, відчуття, що з тобою говорили не як з людиною. Війна велика і складна, держава далеко, а ТЦК були поруч — у дворі, на роботі, в метро. Це і буде головним джерелом емоцій.Політики швидко зрозуміють, що на цій злості можна заробляти підтримку. Будуть говорити: «Ми за армію, ми поважаємо військових, але ТЦК — це зло». Це зручно, тому що не треба пояснювати складні речі про війну, рішення влади і відповідальність еліт. Простіше сказати: винна система, а її обличчя — ТЦК.ТЦК стануть універсальним винуватцем. За те, що люди виїхали. За те, що зламалися життя і кар'єри. За те, що ветеранів погано підтримують. За те, що суспільство втомлене і зле. Це буде безпечна мішень: можна бити, не ризикуючи посваритися ні з армією, ні з патріотами.Особливо жорстко це буде гратися на темі ветеранів. Будь-який скандал навколо виплат, пільг або допомоги будуть пов'язувати з минулим: «Вас спочатку загнали силою, а потім кинули». Такі слова добре заходять, навіть якщо вони спрощують реальність до примітиву.Проблема в тому, що така риторика б'є не тільки по ТЦК, а по самій ідеї, що держава має право захищатися і вимагати участі від громадян. Сьогодні це лайки і голоси, а завтра — небажання служити, резерв, який не працює, і нові проблеми з безпекою.Найцинічніший момент у тому, що ті самі політики, які голосніше за всіх лаятимуть ТЦК, першими ж захочуть жорстких заходів, якщо знову стане небезпечно. Просто назвуть це по-іншому. А суть залишиться тією самою.Для тих ТЦКшникам, хто думає. Якщо такі там є, звичайно.