Поле. Порожнє, як усе всередині.Солдати - це не люди. Люди - це ті, хто на громадянці. У них будинки, діти, метро, кава навинос. У нас - усе штучне: їжа, світло, друзі, навіть спокій.Сьогодні знайшли обгорілого. Свого. Його винесло після прильоту за тридцять метрів від позиції. Його не впізнали відразу. Тільки за кулоном на шиї. Маленький хрестик, прикипілий до ключиці. Навіть Богу тут холодно.Я бачив, як один із наших - Грач - сидів поруч і курив. Він тримав свій автомат, як старий тримає палицю. Я запитав, навіщо сидиш? Він сказав: «Поки не охолов - ще ніби з нами».Ми більше не люди. Ми - тінь між розривами, ми - сіра маса, яка рухається, коли наказують. Ніхто з нас не знає, скільки днів ми тут. Календар скасували. Є тільки - до обстрілу і після обстрілу.Ти стаєш частиною пейзажу. Поруч із деревом, у якого немає верхівки, ти виглядаєш як частина природи - зламаний, чорний, мовчазний.А вночі ми мовчимо. Бо якщо ти заговориш - прийде реальність. А з нею прийде страх, і ти зрозумієш, що все ще живий. А бути живим тут - це болючіше, ніж померти.Курц