BRD24 - Бердянськ 24 | ПЕРША ЯЛИНКА В ЕМІГРАЦІЇ: ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИДля багатьох переселенців св...

ПЕРША ЯЛИНКА В ЕМІГРАЦІЇ: ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИДля багатьох переселенців свята стали ще одним випробуванням. Новий рік і Різдво, які колись були про родину, дім і відчуття безпеки, після виїзду перетворились на дні, які іноді просто хочеться пережити. Цією історією поділилась з нами бердянка Світлана. Вона про втрату, довгу паузу і про те, щоб знову дозволити собі відчути свято.Зимові свята завжди були улюбленими в житті Світлани. Вони асоціювались з відпочинком, веселощами, смаколиками і, звісно, родиною. У дівчини була незмінна традиція зустрічати Новий рік вдома. «Новий рік – сімейне свято» – чула я з дитинства.Таким воно і було для мене багато років – ділиться Світлана.У дитинстві Новий рік мав особливу магію. З самого ранку 31-го грудня тато заносив у квартиру ялинку, урочисто її встановлював і передавав у мої руки. А я була до цього готова. Вже чекали кілометри власноруч склеєних гірлянд із кольорового паперу та сніжинок-балерин. На кухні мама різала салати, тихенько наспівуючи і смішно сварилась на тата, який намагався їх куштувати раніше дозволеного. В повітрі пахло ялинкою, мандаринами і любов’ю». Коли Світлана подорослішала – майже нічого не змінилось. Точніше, дівчина каже, що незмінним залишилось головне:«Де б я не була і що б не робила, на новорічні й різдвяні свята – йшла до батьків. Там змінювались рецепти салатів, саморобні гірлянди поступились красивим світловим «ниточкам», але головне залишалось незмінним – той самий запах і відчуття, що ти там, де маєш бути». З Бердянська Світлана виїхала сама. Батьки залишились вдома. Своєї сім’ї у дівчини ще не було. Свєта зізнається, що перший Новий рік після виїзду був просто жахливим. Як і другий. І третій теж.«Я не могла дозволити собі святкувати. Та й не знала, як це робити по-іншому.За цей час я змінила декілька міст, робіт, знайомств. Усе навколо постійно було нове й чуже. І коли наближались зимові свята, замість колишнього передчуття радості, мене просто накривало.Батьки – вдома. Дім – недоступний. Рідні і друзі розкидані по світу. А я ось у Франківську, Рівному чи Празі.Одна.Єдине, чого мені хотілось – аби ці дні швидше закінчились. Цього року – четвертий Новий рік не вдома. І цього року я вперше подумала про те, що мене з дитинства вчили любити ці свята, вірити в диво.Але якщо я зараз так нічого й не зміню – то як зможу навчити цього своїх дітей? І вперше за весь час я відчула: я хочу його відсвяткувати. Купити мандаринки. Нарізати салат. Повісити гірлянду. І обов’язково поставити ялинку. Я не намагаюсь відтворити той, бердянський Новий рік. Бо його неможливо повернути.Але я вчуся створювати новий – тут і тепер. Свій». Свєта каже, що цей передсвятковий сум ніде не дівся і її все ще дуже сильно накриває. Але разом із цим з’явилось ще якесь особливе тепло.«Зрештою, дім дав мені так багато любові, що, можливо, тепер прийшов час нею ділитись» – каже Світлана.