📖 «Серця в Атлантиді»✍🏻 Стівен КінгЦе, мабуть, один із найменш «кінгівських» Кінгів. Особливо, якщо читач звик до моторошних готелів, демонів, клоунів чи чудовиськ із темряви, то тут усе зовсім інакше. Найстрашніше чудовисько цієї книги — час. А ще війна. І людська пам’ять, яка не дозволяє остаточно залишити минуле позаду.«Серця в Атлантиді» складаються з п’яти історій, але назвати їх просто збіркою важко. Це роман, розділений на окремі частини. Кожне оповідання живе власним життям, але водночас є частиною значно більшої картини. Герої переходять із однієї історії в іншу, хтось повертається лише на кілька сторінок, хтось стає центральною постаттю вже в наступному творі. Кінг настільки природно переплітає людські долі, що навіть не помічаєш, як окремі шматочки починають складатися в єдине полотноІ те та, інша сторона Кінга, яку я полюбила ще раніше, читаючи «Розу Меддер», «Долорес Клейборн» чи «Казку»Бо життя ж саме так і працює. Ми випадково зустрічаємо людей, прощаємося з ними, губимо їх на десятиліття, а потім раптом розуміємо, що вони все одно залишили слід у нашій історії. А ще цікавіше, коли вони знову зʼявляються в, подумати б, геть іншій сторінці твого життя. У мене, доречі, таке було в рамках книжкового блогу. Коли я випадково(?), повторно «познайомилась» з людиною, у якої, як і у мене, геть вже інше життя, далеке від періоду нашого «першого знайомства», от прям кардинально. (Рома привіт)у книзі Кінг особо не акцентує увагу на цих перетинах. Він ніяк не тикає читача носом у пояснення «а памʼятаєш це ж та, що була дівчиною ось того з першої оповідки?». Він просто дозволяє життю текти так, як воно тече насправді. І саме тому всі ці зв’язки здаються такими природнимиОкремо хочеться сказати про тему війни.Хоча безпосередньо бойових дій у книзі майже немає, війна присутня буквально всюди. Вона живе у страху молодих хлопців отримати повістку до В’єтнаму. У студентських протестах. У втраченій юності. У людях, які повернулися додому вже зовсім іншими. У тих, хто вижив, але так і не зміг залишити пережите позаду.Кінг не намагається пояснювати, хто мав рацію. Він показує значно важливішу річ: війна майже ніколи не закінчується тоді, коли закінчуються постріли. Вона продовжує жити всередині людей. У їхніх страхах, мовчанні, почутті провини, випадкових рішеннях і навіть у долях тих, хто ніколи не був на фронті.Для мене це один із найемоційніших романів Кінга. Тут майже немає потреби когось лякати. Автор б’є по пам’яті, ностальгії, дорослішанню, втратам і тому болючому усвідомленню, що назад уже нічого не повернешПри цьому книга зовсім не здається похмурою. Вона дивовижно тепла. Особливо перша історія, де дитинство показане саме таким, яким воно запам’ятовується через багато років: із довгими літніми днями, першими дружбами, маленькими відкриттями й тим особливим відчуттям, коли здається, що попереду ціле життя. І на правду трохи боляче бачити, як час повільно забирає цю безтурботність.Мені ще дуже сподобалося, що навіть містика тут прописана дуже обережно, залишаючи на першому плані людей. Їхні вибори, помилки, любов, страх і спогадиТак, Кінг, безумовно, король жахів.Але.Він насамперед неймовірний автор людських історійПро те, як ми впливаємо одне на одного, навіть якщо давно розійшлися різними дорогами.Про те, що дитинство ніколи не повертається, але ніколи й не зникає остаточно з памʼяті Про те, що найміцніші нитки між людьми часто залишаються невидимими, навіть коли здавалися б розірваними І про те, що серце завжди пам’ятає те, що розум давно намагався забути) Видавництво КСД 🌟