Видавництво Богдан | Тут наша читачка "розклала" по поличках роман Ксенії Циганчук"По той б...

Тут наша читачка "розклала" по поличках роман Ксенії Циганчук"По той бік пам'яті"Моя сьогоднішня розповідь буде про роман Ксенії Циганчук Ksena Tsyganchuk «По той бік пам’яті», що минулого року вийшов друком у Видавництво Богдан. Його можна віднести до жанру горору, хоча насправді він написаний на перетині містики, детективу та психологічного трилера. У своєму романі авторка спробувала поєднати напружений сюжет із цікавою ідеєю - використання фольклору та теми пам’яті, яка живе в людині поза її власним досвідом.У центрі історії п’ятеро молодих людей - троє хлопців і дві дівчини, які вирушають на відпочинок подалі від цивілізації. Ця подорож мала б стати легкою пригодою та втечею від звичного міського життя, але несподівано дорога змінює їхні плани. Поломка автомобіля змушує зупинитися в місці посеред лісу, яке не позначене на жодній мапі. Друзі потрапляють в глухий хутір Марена, відрізаний від світу не лише географічно, а й ніби часово. Тут не ловить зв’язок, не працюють звичні правила, а люди поводяться дуже дивно. Уже сама назва хутора звучить тривожно і невипадково. Бо ж Марена у слов’янській міфології - богиня смерті.Поступово тривога, яка спершу здається просто реакцією на незнайоме середовище, переростає у відчуття пастки. Загадковим чином гине одна з дівчат, а згодом смертей стає щораз більше. Герої опиняються в просторі, де кожен крок може мати фатальні наслідки, а сам хутір живе за законами, що не піддаються логічному поясненню.Особливого звучання цій історії додає те, що перед кожним розділом з’являються уривки української народної казки про брата Івасика та сестричку Оленку. Вони не просто створюють атмосферу, а працюють як своєрідні підказки, що поступово відкривають глибинний сенс подій. Один із героїв, Вадим, займається дослідженням давніх дохристиянських вірувань і якраз через його роздуми у текст входить важлива ідея про те, що казки - це не вигадані історії, а трансформована пам’ять про реальні, часто жорстокі обряди й уявлення про смерть.Ця ідея, покладена в основу роману, мене зацікавила найбільше. Зв’язок між народною казкою, колективною пам’яттю та реальністю - це справді сильний і перспективний задум. Думка про те, що казки можуть бути не вигадкою, а трансформованим досвідом, відлунням давніх страхів, обрядів і жорстоких практик - звучить доволі переконливо та тривожно.Уривки казки про Івасика та Оленку працюють не лише як елемент атмосфери, а як ключ до розуміння подій. Вони задають тон розповіді. Поступово стає зрозуміло, що перед нами не просто історія про групу молодих людей у замкненому просторі, а спроба показати, як давні уявлення про смерть і потойбіччя можуть проростати в сучасності. Особливо це підсилюється через образ Вадима. Саме через його роздуми у текст входить ідея про те, що казки часто мають під собою дуже конкретне, інколи жорстоке підґрунтя. І цей пласт роману справді виглядає найцікавішим. Він відкриває можливість для глибшого, майже антропологічного прочитання.Але далі виникає відчуття певного розриву між задумом і його втіленням. З одного боку, роман читається легко і динамічно. З іншого - за цією динамікою не завжди встигає внутрішня логіка. Поведінка персонажів інколи здається спрощеною, їхні реакції - не до кінця вмотивованими, а деякі сюжетні повороти залишаються заявленими, але так і не розгорнутими.Мені особисто бракувало психологічної глибини - того внутрішнього напруження, яке народжується не лише з обставин, а й із переживань самих героїв. Хотілося більше відчути їхній страх, сумніви, внутрішні злами. Натомість вони часто залишаються радше провідниками сюжету, ніж повноцінними носіями ідеї твору.У мене склалося відчуття, що цей роман значною мірою орієнтований на молодшу аудиторію. Це той тип жахастика, який добре працює на емоційному рівні - швидкий, напружений, із відчуттям небезпеки й замкненого простору, який дозволяє полоскотати нерви. Тож я цілком допускаю, що для читачів підліткового віку ця історія може бути справді захопливою.