Сьогодні під час ранкової медитації я чув повітряну тривогу. Після того, як я почав занурюватися в себе, концентруючись на диханні, звуки далекої повітряної тривоги переключили мою увагу. Мені подумалося: може, здалося? Може, мені вже все це мариться? Але сирена наростала й ставала все гучнішою і чіткішою. Я продовжував сидіти, дихати, спостерігати, як у тілі піднімається хвиля тривоги. Як зростає тілесна напруга. Я відчував, ніби хтось каламутить воду в озері,прозора рябь якого ставала все більш каламутною. Я відчував, як з дна цього озера підіймається багато бруду, і вода ставала все мутнішою. Я продовжував сидіти, дивитись, відчувати, спостерігати, дихати. Хотілося встати і втекти. Тілу хотілося згорнутися. Згорнутися клубочком і заховатися десь у кутку. Я продовжував бути з цим. Я намагався приймати й розслаблятись настільки, наскільки це можливо. Час від часу я відкривав очі й бачив перед собою на екрані нашу групу. Інших людей, які так само, як і я, продовжують сидіти. Продовжують дихати і бути. Бути зі мною в цьому моменті страху, хвилювання, тривоги і напруги. І в якийсь момент я починаю розслаблятися. Спокійні обличчя інших людей розслабляють мене. Я не один у цьому моменті. У мене є опора. Я можу спертися. На них. На себе. На своє тіло. На своє дихання.