Estadísticas de telegram channel - @bathammers

Ми стежимо за цим уже не перший місяць, і це вже відверто починає дратувати.Те, що зараз відбувається навколо Fire Point, виглядає як цілеспрямована спроба придушення компанії через медійний тиск і брудні кампанії.Особливо огидно виглядає те, як постійно тягають Дениса Штіллермана й змушують його виправдовуватись. Він головний конструктор, а не підсудний. Його робота — це створювати технології, займатися розробкою, виробництвом і результатом, а не витрачати час на відповіді людям, які замість власних досягнень займаються інформаційними атаками.Якщо у когось є амбіції щодо державних контрактів і почесне місце на ринку — покажіть свої вироби, свої випробування, свої результати. Саме так виглядає нормальна професійна конкуренція.А коли замість цього починаються вкиди, кампанії дискредитації та спроби заважати працювати тим, хто реально рухає оборонні технології вперед, — це чистий саботаж галузі.Країні потрібні нові системи, серійне виробництво та технологічна перевага. А не ті, хто намагається знищити конкурентів чужими руками.Ми не дурні. І ми все бачимо.

Правова шизофренія: як держава змушує нас благати про власні праваУявіть ситуацію. Ви — вільний громадянин у вільній країні. У вас немає у власності нерухомості, бо ви не зобов'язані її мати. Ви живете у друга, дівчини чи орендуєте квартиру. Власник житла не хоче вас там реєструвати. І має на це абсолютне, стовідсоткове право — це його власність, він розпоряджається нею як хоче і вам нічим не зобов'язаний.Ідеальна картина вільного суспільства, правда? А тепер спробуйте купити авто. Або отримати водійське посвідчення.І тут система жорстко ставить підніжку: "А де реєстрація?"В Україні досі існує дика правова колізія, яка перетворює громадян на заручників чужої нерухомості. Держава вимагає від тебе прописку, щоб ти міг реалізувати свої базові права. Але при цьому не гарантує тобі жодного незалежного механізму її отримання.Давайте розберемо цей трикутник абсурду:1. Я — громадянин. Мені прописка не потрібна. Я знаю, де я живу.2. Власник квартири. Йому моя прописка нафіг не здалася, він не хоче зайвих рухів і має право сказати "ні".3. Держава. Їй прописка потрібна, щоб мене ідентифікувати і контролювати.Але замість того, щоб створити сервіс, де я просто декларую свою фактичну адресу, держава каже: "Це твої проблеми. Йди благай власника квартири, щоб він тебе зареєстрував". Тобто держава прив'язує мої конституційні права до доброї волі третьої особи, яка мені нічого не винна. Якщо я не зможу вмовити іншу людину поставити галочку в ЦНАПі — система випльовує мене. Я не можу продати машину, не можу отримати послуги. Я випадаю з правового поля просто тому, що не володію бетонними стінами.На папері стаття 24 Конституції України гарантує рівність і чітко забороняє дискримінацію за ознаками майнового стану або місця проживання. А профільні закони кричать: "Відсутність реєстрації не може бути умовою для обмеження прав і свобод!". На практиці чиновник у віконці показує тобі відомчу інструкцію, яка цей закон множить на нуль.Це не просто застаріла бюрократія. Це інституційне приниження. Держава делегувала право вирішувати, чи є ти повноцінним громадянином, людям, у яких просто є документ на право власності. І поки ця колізія не опиниться в Конституційному Суді, ми й далі будемо грати в цю принизливу гру, випрошуючи дозвіл на власні права.

Терористичний акт у Києві сьогодні - це чергове нагадування про те, що заборони працюють переважно для законослухняних. Людина, яка має намір стріляти, не діє в межах правил. Вона знаходить зброю там, де може, і використовує її тоді, коли вирішує.Навіть у випадках, коли зброя формально є легальною, це не означає, що система працює ефективно. В Україні досі відсутній повноцінний закон про цивільну вогнепальну зброю, через що дозвільна система залишається такою, що не забезпечує належного контролю.У цей момент усе зводиться до простого питання: що має той, хто опинився поруч? Як правило — нічого. Ні інструменту захисту, ні можливості вплинути на ситуацію. Лише очікування, що хтось встигне приїхати.У реальності в таких ситуаціях вирішують секунди. Різниця між жертвою і тим, хто здатен зупинити загрозу, часто полягає саме в наявності або відсутності можливості діяти одразу. Це неприємна, але базова логіка насильства.При цьому український контекст складніший, ніж проста дискусія про кримінал чи побутову самооборону. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що країна перебуває у стані довготривалої загрози. Йдеться не про абстрактні ризики, а про системну небезпеку з боку терористичної держави «росія», яка не визнає ні правил ведення війни, ні взагалі права на існування незалежної України та української нації. Це держава, яка цілеспрямовано веде війну проти цивільного населення, ігнорує будь-які норми і будує свою політику на насильстві.У таких умовах питання зброї неминуче виходить за межі «можна чи не можна» і переходить у площину ролі громадянина в системі безпеки незалежної держави.Фактично держава вже продемонструвала, що в критичний момент вона готова покладатися на озброєних громадян. Це відбулося на початку вторгнення - автомати Калашникова з можливістю ведення автоматичного вогню роздавалися громадянам за спрощеною процедурою. Але далі ця логіка не була продовжена. Навіть у питанні зниження віку для придбання нарізної зброї прогрес відсутній, а питання короткоствольної зброї, особливо в контексті самозахисту, фактично не просувається. Громадянин знову розглядається радше як об’єкт захисту, а не як його учасник. Тут і виникає розрив.Додатково цей розрив підсилюється нерівністю доступу. Рішення про обмеження для громадян ухвалюють передусім народні депутати Верховної Ради України. І при цьому значна частина з них має нагородну зброю, у тому числі автоматичну. У такій конфігурації аргументи про «небезпеку для суспільства» виглядають як подвійний стандарт: для себе - можна, для інших - ні. Це вже не про безпеку як таку, а про ієрархію доступу і рівень довіри до громадянина.Звичайно, твердження, що легалізація короткоствольної зброї повністю запобігла б подібним випадкам, є спрощенням. Жоден інструмент не дає абсолютної гарантії. Але він змінює баланс можливостей у конкретний момент - між тим, хто нападає, і тим, хто змушений захищатися.У підсумку це питання не тільки про зброю. Воно про просту річ: чи довіряє держава громадянину і дає йому можливість діяти, чи залишає його в ролі того, хто може лише чекати на допомогу.

Психологічна кулсторіКожен раз, при проходженні психологічних тестів на роботі в мене чомусь пункт "самооцінка" коливався десь біля 0 балів. Але, якщо ви скажете людям, які мене знають, що в мене низька самооцінка, то вам посміються в обличчя. Бо це взагалі не так. Ну і я не розумів, що ж таке, чому так. Я навіть дотичних людей до психології питав, вони потискали плечима.Але тут прийшла ера штучного інтелекту і я якось згадав цю проблему. Сформував контекст, додав результати тестувань і попросив машину мене попитати ще щоб зрозуміти причину.Так от, виявилось, що проблема в тому, що мене намагаються перевіряти на те, наскільки я себе оцінюю в очах інших людей. Типу - що люди подумають, якщо я щось. По суті, під "самооцінкою" часто скривається те, як я реагую на зовнішню оцінку зі сторони. А у мене такої установки взагалі в голові немає. Нещодавно мені це ще і жива людина, яка в цьому спеціалізується, підтвердила що таке може бути.Тобто моя реальна самооцінка базується на тому, що те, який я є - це даність. А те, що хтось про мене щось думає якось взагалі нічого не змінює окрім того, що їм це подобається чи ні. І моя робота над собою спирається тільки на те - чи хочу я сподобатись якійсь людині чи групі людей. Виявилось, що зазвичай у людей інакше, тому вирішив всім розповісти як буває. (Може ви всі зараз напишите шо у всіх так - хз)Корочш, якщо я купую одяг, то це 2 категорії одягу - який сподобається мені і одяг для певної соціальної групи, в якій я маю виглядати як свій. Якщо я стрижусь, то це для інших, щоб вони мене сприймали як мені потрібно (бо мені то волосся і не треба). Ну і тд. І коли мене питали - ви хочете схуднути бо ви не впевнені в собі? Я не розумів питання, бо я впевнений в тому, що мені ті +15 кг заважали жити тупо на побутовому рівні, а люди навколо мене сприймали не так, як я хотів би. Ну і корочш концепція впевненості в собі у мене теж не дуже працює, бо я здебільшого знаю межі своїх можливостей.Ну і мені сказали, що це дуже здорове ставлення до себе. Але мені здається, що якщо у всіх інакше, то це наче повинно бути навпаки.Такіє діла

#неШІ Вперше за багато років я щиро вірю, що ми можемо перемогти у цій війні.Зараз як ніколи багато маркерів проблем у ворога:— Економіка не витримує, доводиться підіймати податки: ПДВ, утильзбір та інші;— Божевільні заборони усього на світі, від Телеграм до можливості власним громадянам поповнювати Apple ID;— Блокування каналів збуту й нові податки душать сектор МСБ. Зізнаюся: не без задоволення дивлюся відео мацковських підприємців, які повідомляють, що закриваються;— Алкаші та ЗЕКи закінчуються, доводиться оманою змушувати студентів підписувати контракт з міністерством війни;— Можлива продовольча криза через масовий забій худоби в Сибірі;— Величезні ціни на нафту сповільнюють світову економіку, від чого росія не виграє, а якраз навпаки;— Нереальний рівень невдоволення владою через усе вищеописане, при чому не тільки серед так званих лібералів, але й від людей, які б радо скинули на наші голови щось ядерне. Хоч про пса режиму Ремесло почитайте.Війна йде на виснаження, а для того, щоб вона закінчилася — потрібна ваша підтримка. Грошей мало, владою всі розчаровані, корупція та зубожіння на кожному кроці, але своїми гривнями ви рятуєте не Зеленського чи когось з депутатів, а хлопців, які за нас і замість нас ризикують своїм життям.Це я до чого: прямо зараз до мене звернулися з проханням підтримати збір на НРК Бригаді НГУ «РУБІЖ». За традицією — я починаю.🔗Посилання на банку:https://send.monobank.ua/jar/sC9uV41ef💳Номер картки банки:4874 1000 2642 4823

Розповім вам ситуацію зі вчора Ми вирішили В КОЄ ТО ВЄКІ з марсом пробздється, ще і на громадському транспорті, ну от сіли на старенький такий тролейбус який їхав в центр, вже під вечір (добраться додому ми вже могли лише на таксі, тому вирішили проїхаться чисто по пріколу кудись до україни зайти в сільпо)Ну короч, сідаємо навпроти задніх дверей, проти напрямку руху. Навпроти нас сидять якісь пацани років 20-25, угашені напевно, хз, і слухають люте росіянське лайно, якийсь реп галімий. Типу, ладно ще шось відносно нормальне, але це прям жоске дрісталово було. Отже, помічає ця пацанва нас з марсом і один з них починає строїть мені глазкі, і з кентом шось обсуждать, перемикать треки на ще більше гавніще ніж було. Я ж сиджу це з марсом обсуждаю, дивлюсь на того дауна з тотальним прєзрєнієм, а той лиш робе своє лайніще гучнішим, та ще і підспівуєМи ж думаєм, ну лан, ще пару остановок і єтот ужос закінчитьсяІ тут откуда нє возьмісь — парубок років 16, весь в камуфлі, з патчем сталкер, підходе до цих торчиків з дойобом, мол хулі ви творітє, зробіть тихіше, не одні їдетеНу ці такі зробили, але почали вийобуваться, типу, давай вийдєм, ДАВАЙ ВИЙДЄМЧєл каже "ти хочеш вийти? Ну давай"І от, зупинка, ми вирішили шо ну якось негарно шо тих додіков двоє, а він один, вирішили теж вийти, може поможем І в момент як ми виходим (а вони вивалились першими) чєл дістає перець і заливає нахуй ці два рила, після чого дістає пугалкуВи б бачили ці заплакані почервонівші морди після цього, в моментіВони ще буквально в сльозах шось вслєд кричали типу ти нахуя це зробив ПІДІЙДИ СЮДИ, але поцан вже скрився подаліЦе настільки все швидко відбувалось, шо ми з марсіком отримали моральний оргазм від того як шикарно працює кармаНавіть руку парубку пожали, кстатіТож інколи на общ транспорті ввечері кататься прікольно

Сьогодні я жорстко проїбався, кінчивши в кокосЦя історія трапилася не сьогодні, а кілька років тому. Зі зрозумілих причин пишу з фейкового акаунту, бо родина знає мій основний нік.Коротше, років 8 тому я жив у Північному Мозамбіку — це країна на узбережжі Південної Африки з дуже теплим кліматом. Моя мати тоді повернута на «здоровому способі життя» і купувала тільки те, що вважала корисним. Одним із таких продуктів були кокоси. Вона купувала кілька штук на тиждень на місцевому ринку для готування.Ну, а я був сексуально заклопотаним підлітком і регулярно «ганяв лисого». На жаль, тоді наближалися дуже стресові іспити, тож мій рукоблудний пік досяг небувалих висот, і я почувався капець яким незадоволеним. Одного дня я дізнався, що мами не буде вдома майже весь день. Мій гормональний мозок вирішив, що буде офігенною ідеєю трахнути кокос. Чесно, досі не збагну, чому я так подумав, але тоді мої думки явно були десь не там.Я взяв дриль для кокосів і за 20 хвилин наполегливої праці зробив дірку, достатню, щоб засунути туди свій апарат. Вирішив, що треба змазка, схопив перше, що було під рукою (вершкове масло), змастив, а потім встромив свого «дружка» в горіх. Трахнув я цей кокос, і це було реально непогано. Я вистрілив заряд, сховав кокос під ліжко і пішов далі по своїх справах.Наступний тиждень кокос був моїм спасителем. Щоразу, коли хотілося розслабитися, я просто діставав його і вставляв у ту саму тугеньку дірочку, яка з кожним разом ставала все кращою через накопичення моєї сперми та масла, що працювали як лубрикант. Це був рай. Тут варто згадати, що погода в нас була дуже вологою і задушливою, що тільки погіршувало проблему з мухами. Огидні жирні мухи були всюди в домі, а дезінсектори нічого не могли вдіяти, бо це була локальна біда, яка мала «минути взимку».Десь через тиждень з гаком після першого сексу з кокосом (а я користувався ним майже щодня), я почав помічати більше мух, ніж зазвичай, і якийсь дивний неприємний запах у кімнаті. «Мабуть, кокос», — подумав я. Тож вирішив трахнути його востаннє, перш ніж викинути й дістати новий.Це була найбільша помилка в моєму житті.Як виявилося згодом, кокос був ідеальним місцем для мух, щоб відкладати яйця. Як тільки я увійшов у нього востаннє, я відчув дивне ворушіння. Ошелешений, я витяг член і побачив, що він ВЕСЬ У ГНИЛОМУ МАСЛІ, ПЛІСНЯВІЙ СПЕРМІ І КИШИТЬ МАТЬ ЙОГО ЛИЧИНКАМИ МУХ. Маленькі хробаки ворушилися по всій головці, а деякі навіть намагалися залізти всередину уретри.Я закричав і жбурнув кокос у стіну, що тільки погіршило ситуацію, бо весь цей вміст розлетівся всюди. Години лютої чистки члена, блювання та відмивання кімнати пройшли в роздумах над тим, що я взагалі роблю зі своїм життям.Більше ніколи. НІКОЛИ ЗНОВУ.

Друзі, ми відкриваємо постійний збір на забезпечення діяльності Благодійного фонду «Курінь Шевченківського Району»!Наш фонд створений командою адмінів каналу СБШ 👅 і має на меті підтримку українських військових та забезпечення їхніх повсякденних потреб на фронті.На що ми збираємо:🔸 Паливо — щоденно необхідне для доставок гуманітарної допомоги, транспортування необхідних речей та виїздів у гарячі точки.🔸 Приємні пріколи та речі першої необхідності для військових — смаколики, снеки, кава, чай, а також речі першої необхідності, які підтримують бойовий дух і комфорт наших захисників.🔸 Функціонування фонду — витрати, пов’язані з логістикою, зберіганням, пакуванням та відправленням допомоги.Кожен ваш внесок — це допомога, яка дійсно рятує життя, підтримує бойовий дух та наближає перемогу.Допомогти можна тут: 💸 https://send.monobank.ua/jar/8Mnq4DSz8K💸 5375411211406462 💸 [email protected]Дякуємо за вашу підтримку та небайдужість!Разом — ми сила!З теплом,Команда Благодійного Фонду «Курінь Шевченківського Району». ❤️

У листопаді 2023 Валерій Залужний у своїй статті для The Economist констатував: війна перейшла у стадію позиційної. Технології розвідки зрівнялися з можливостями маскування, зробивши поле бою «прозорим» і заблокувавши можливість для глибоких проривів. Минуло понад два роки, і ми досі перебуваємо в цій пастці. Лінія фронту стала м'ясорубкою, де ресурсний обмін працює не на нашу користь.Але вихід є. І схоже, зараз команда Федорова будує інструментарій для злому цієї реальності.Йдеться про повномасштабне впровадження екосистеми ситуаційної обізнаності, ядром якої є система DELTA. Система збирає дані з усіх можливих джерел: супутникові знімки, дані радарів, повідомлення з єВорог, відеопотоки з тисяч дронів у реальному часі. Усе це накладається на цифрову мапу місцевості.Створюється так званий Mission Control – єдиний центр управління. Замість розрізнених радіодоповідей командир бачить об'єктивну реальність: свої підрозділи, ворожі цілі, поточні завдання та статус боєкомплекту. Це дозволяє синхронізувати розвідку, артилерію, ударні дрони та піхоту з точністю до секунд, створюючи "вогневі мішки" для ворога без необхідності наганяти сотні танків в одне поле.Також для нас критично важливо, що ця технологія вбиває «паперову брехню». Традиційна армія дозволяє малювати красиві звіти нагору, а цифрова система безжальна. Якщо комбриг доповідає, що посадка наша, а на екрані через стрім дрона видно окупантів – брехня розсипається. Це робить систему прозорою і максимально прибирає людський фактор там, де він шкодить.Екскурс в історію:1. В античності генерал стояв на пагорбі і бачив все поле бою на власні очі. Управління виконувалось миттєво. Ефективність наказів – максимальна, але система дуже обмежена полем зору однієї людини. 2. В індустріальну епоху армії розрослись до мільйонів, а фронти до тисяч кілометрів. Командуючі вже фізично не могли керувати підрозділами. Тому з’явилась армійська бюрократія. Паперові звіти і накази допомогли зберегти керованість, проте вони додали величезний часовий лаг між задумом і реалізацією. Також ця система змусила спустити відповідальність за операції на нижній рівень (молодші офіцери, сержанти).3. Сучасність диктує нам інші умови і надає нові реалії. Технологія цифрової обізнаності може принести нам третю революцію управління військами. Командування знову бачить все поле бою в динаміці, як Олександр Македонський, на будь-якій ділянці фронту.По суті це еволюційний стрибок. Це така ж різниця, як між неорганізованим натовпом і македонською фалангою, яка перемагала не силою кожного окремого воїна, а досконалою структурою взаємодії.Висновок з алегоріями:Ми – це рій бджіл проти ведмедя.Якщо мірятися чистою силою, маса ведмедя завжди переважатиме. Якщо ми будемо воювати за його правилами – «стінка на стінку», окоп на окоп – ми програємо математично.Але ведмідь великий, неповороткий і з обмеженим зором. Якщо рій, об'єднаний, діє як єдиний організм, миттєво реагуючи і жалячи в найболючіші точки, груба сила втрачає сенс.Створення «цифрової фаланги» на базі сучасних цифрових рішень – це наш єдиний шанс нав'язати ворогу свої правила війни і вирватися з позиційного пекла.

Це пост для киян, які не жили в нормальних містахВ нормальному місті дороги не нагадують пральні дошки, тротуари займають достатню для 2 людей ширину, вода уходить з доріг, коли йде дощ, а коли почав йти сніг, то весь час, доки він йде по всьому місту курсують снігоприбирачі.Також в нормальному кількість сміттєвих баків та частота вивозу сміття прорахована так, що баки не встигають переповнюватись і розграбовуватись воронами та собаками. В нормальному місті, коли немає води у будинку(ах), то одразу приїжає муніципальний водовоз і розливає людям безкоштовно воду, доки аварія не ліквідується. А якщо десь є якась проблема з транспортом, то дуже часто приїжають муніципальні автобуси і розвозять людей до транспортних розв'язок.Про особистий автотранспорт і піші зони взагалі мовчу. Ну і про заклик виїжати всіх з міста, коли сталось те, про що попереджали з 2022 теж промовчу.Я не розумію, як ви тут роками живете і такі типу норм, типу все так і має бути. Не розумію, як вас це не виморажує так само як мене.