Прочитала у пана Олега Шарпа допис про знецінення, у якому він серед іншого цитує коментарі, що прилітають на мою адресу.Мовляв, і з-за кордону не вилазить, і те що збирає гроші на машини для військових - то напевно ж собі половину лишає, і взагалі, краще б вона сітки плела і до поранених ходила, а книжки можна і після війни писати...Як і пан Олег, я теж бачу цю пошесть тотального знецінення, злоби та заздрості. Віддаленість і анонімність соцмереж проявляє у людях найгірше. І це ще ми з вами не увійшли у добу штучного інтелекту - я вже боюсь, що нам дуже сильно захочеться відлетіти хоч на Марс, аби подалі звідси. Іноді думаю, якби була можливість через інтернет убивати людей натисканням кнопки, то людство розправилося саме з собою за лічені години.Особисто я до заздрості звикла. Мені заздрили завжди, навіть там, де підстав взагалі не було. Багатьом знайомим і незнайомим здається, що мені все легко дається, або принаймні легше ніж їм. Одна пані колись навіть в очі сказала: добре тобі, ти розлучена (!) Сама собі хазяйка, що хочеш те і робиш, ніхто мозок не виносить :) Я вже тільки сміюся. Бо так, мені добре. Я тяжко і багато працюю, але робота мені в кайф, не можу дочекатися моменту, коли сідаю за свій робочий стіл. У мене прекрасні, неймовірні просто діти і класні батьки, дуже цікаві колеги, добрі, співчутливі і порядні друзі. Живу у найкращому місті на світі, їм найсмачнішу їжу, щоранку радію тому, що прокинулася жива :) Як би було добре, якби люди, у яких є час і натхнення знецінювати, псувати, пхати палки у колеса, зосередилися на собі, на своїх власних бідах і радощах, а інших лишили у спокої. Але це вде десь перед кінцем світу станеться, напевно.