🌙

Taras Bazeev, JAW • Innerlight Ти просив не плакати. Ти казав, що це всього лиш сон. «А ми прокинемось?» Мовчиш. Цілуєш і зʼїдаєш всі мої нудні слова. Тіні важких сердець розщеплені. Тіло догола. Навколо нема світла, і темряви нема, і щільночорна пустота — вона… поглинула сама себе. І не існує вже жодних предметів, немає більше тісноти і стін. Ні, так, вони були, і ні — їх вже нема. У снах моїх є тільки ти і я. Прозорими, розкуто неозорими були краї повітря: штовхаючи його — воно пливе, ковтаючи його — воно стає всім тим, що так яскраво навіялось днем, і записалось десь, запам’яталось… Краплею бажання. Фантомним поцілунком. Іскрою ненародженої думки. Атомом чуття. Напів чуттями, напів розщепленими атомами в ядрах небачених глибин, в крихких судинах мого серця, в шляхах несвідомих днів, ехом намарно, не на те розтрачених слів, прихованих почуттів, потаємних думок, скутої ніжності, плинності часу в океані страждань. І ми не пірнемо в його глибину, щоб не втонути. Збільшити швидкість. Набрати оберти. Левітація. Поверхневість. Ескейпізм. Втекти від буття. І туга класична більше не під силу. Марна реальність. Любити тебе уві сні. І не проси, я не прокинусь. Тебе немає там. Але колись нарешті я розплющу очі, і буду бачити тебе перед собою. Я вірю в це усім своїм розбитим серцем, ми зустрінемося наяву з тобою. Знову. text: μ exclusively for @archives