🌕 Arca • PielІрпінь. Ніч розтискає стіни. І тіні, вдень невловимі сліпими очима — зʼявляються. Ритми серця розтікаються по венах міста кровʼю за береги і плавлять крижаним вогнем моє серце. І серце Ірпеня починає битись з моїм в унісон. Тоді ніч стає безкінечна. Ірпінська ніч. Ніч вічної юності. Миті, вирвані із бурі часу, оповиті оксамитом ночі. Амфітеатр. Парк Перемоги. Гітари розірвані струни. Вічна ніч романсу з вогняно-пʼяним подихом любові. Особлива, небезпечна ніч. Священна. Хвилююча ніч і наші голодні бездонні очі. Без кінця-безсонна ніч. Байдужа до світанку. Такі далекі від хаосу і буденних катастроф, тільки трагедії і драми були для нас казками і назавжди залишились легендами про нас. Спогадами, які не вмирають. Поглядами, які не обіцяють нічого, але все віддають. Всі символи були реальнішими за саму реальність. Ми допивали з бутилки дешеве вино, на яке молився останній архангел, і безсонними губами оголяли тіла до самого серця. Насправді, не потрібного мені. Як і мого — тобі. Я створена з твого ребра. Так, як ти з мого гріха. І я — твоя. Абсолютно, остаточно, божевільно. Ти не заходиш у мене повністю — лише твоя присутність. Пробудження неземної тілесної близькості. Юність не знала жалю. Вона знала тільки дотики. Дотики, що пробивають завісу між світами, між Богом і Титаном, між першим зітханням і страшним судом. Невідомі фантоми солодких спокус. Місто смертельної пристрасті. Ніч, коли сам Господь Бог відвернув від нас очі і заплакав. А ми — не злякались. Ми залишились в Ірпені, потонувши у вічності. І наша вічність спізнилась. Всі символи вмить спопеліли. Так само, як ми — згоріли до тла. І перед тим, як збожеволіє Земля, як з’явиться місто, імена і час — зійде на горизонті Сонце. Не ефемерне. Не милосердне. Не людське. Сліпуче. Спалююче нас. Непереможне Сонце Ірпеня. Sol Invictus. text: μ exclusively for @archives