Ну і про 23.02.2022. Як нагадує мені фейсбук, того дня я вирішила подивитися фільм не по роботі, що зі мною буває дуже рідко. Обрала "Сталеві магнолії", які колись любила. Але це була помилка, бо я абсолютно забула, що в героїні діабет, і вже через кілька хвилин вона в перукарні ловить гіпи, їй наливають сік, а я починаю переживати, як вони потім перевірять, чи не переборщили, бо 80-ті роки і глюкометрів ще нема. Словом, закинула я той фільм. Наступного дня ми з сином-підлітком були записані до ендокринолога в дитячу поліклініку — виписувати черговий інсулін на 3 місяці.Останню цигарку на балконі я курила, читаючи в телефоні, що путін фактично оголосив війну, і з одного боку розуміла, що завтра ми не підемо ні до якого ендокринолога, а з іншого - абсолютно не розуміла.Ендокринолог жила в Бучі.Наступного дня ми все ж таки встигли вхопити інсулін без рецепта за гроші, скільки дали, тобто на два-три тижні. Чоловік відвіз нас до села, а сам повернувся в ТРО. І всі перші місяці майже вся моя голова була зайнята одним - де здобути інсулін. Я читала новини, чула вибухи і навіть артилерію тихими ночами, робила волонтерські переклади, потім вже і працювала на своїй роботі, а паралельно шукала той інсулін і добувала то у волонтерів, то в аптеці раптом з'явився, то в лікарні. Сиділа в чаті батьків дітей діабетиків, у багатьох ситуація була ще гірше, бо вони були ближче до фронту і до них взагалі нічого не довозили. В Києві інсулін був, але потрапити туди було неможливо.Потім, звісно, все налагодилося. Але коли я читаю де-небудь в соцмережах пости про те, як от німцям же все пробачили, і мову вчать, і їздять до них. Ну не знаю, я цього пробачити не можу і навряд чи зможу. А що казати про багатьох, багатьох людей, кому прийшлося набагато гірше.Перепрошую за TMI, але десь мусила це висказати.