Народ, який має свою країну, навіть якщо не розуміє цього, живе краще, аніж народ, який своєї країни не має, як наприклад, курди або цигани.

Брюс Лі колись сказав що: "Не треба намагатися бути — треба бути». Не варто вдавати із себе те чого нема.

Для мене не виникало питання: «Хто я?». Хоча родина була російськомовна, тато на половину поляк, на половину росіянин. Але він корінний киянин. Для матері українська рідна, російська теж. Вона двома мовами думає і легко перемикає одну на іншу.

Я ріс у двомовному середовищі, вчився в українській школі. Потім ходив і в російську. І не думав про те, що я українець. Не треба думати — треба бути. Українцем. В Україні багато людей, які багато думають, що вони українці. Знову-таки треба бути, а не хотіти бути.

У дитинстві я щоліта їздив у полтавське село. І нині туди часто їжджу. Це моя мала батьківщина. Усі місцеві дядьки для мене рідні. І тоді я теж не думав, чи я українець, а просто ним був. А коли ти є, тобі не треба думати, хто ти. Хіба китаєць думає про те, що він китаєць? Не певен, що він про таке думає, десь усередині це знає, а думати про те, що ти знаєш, не треба.

P.s.
Щодо: "Какая разніца?!"... У мене був один знайомий друг, я приходжу до нього, а він якраз п'є якусь г*вняну водку, і кажу: "Що ти п'єш це лайно?!" – А він: "Да какая разніца?!" – І це погано закінчилося, доречі, для нього – він помер.

Лесь Прдерев'янський.