26 квітня минає 40 років від дня Чорнобильської катастрофи.Для світу це одна з найбільших техногенних трагедій в історії. Для України це частина нашої пам’яті, нашого болю і нашої відповідальності перед тими, хто тоді опинився між катастрофою і мільйонами людей.Для мене ця дата має ще й дуже особистий вимір.Мій батько був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Я була дитиною, але добре пам’ятаю той стан тривоги, який тоді буквально висів у повітрі. Дорослі говорили пошепки. Діти не до кінця розуміли, що сталося, але дуже добре відчували, що сталося щось страшне.Пам’ятаю, як мене з мамою і сестрою відправили до родичів в Одесу. Батько залишився там, де була потрібна його робота. Він доставляв машини і механізми до Прип’яті, працював у зоні ліквідації, носив дозиметр, який потім зашкалював. Посивів у білий колір за один місяць.Мій хрещений батько теж був серед тих, хто ліквідовував наслідки аварії. Він скидав радіоактивні уламки з даху реактора. Після цього, на жаль, прожив дуже недовго.Чорнобиль залишився і в моєму здоров’ї, як і в багатьох українців, що теж стало частиною цього довгого післячорнобильського сліду.Я не хочу перетворювати особисту історію на прості пояснення там, де все складніше. Але для багатьох українських родин Чорнобиль не завершився у 1986 році. Він залишився у медичних діагнозах, у страхах батьків, у сімейних історіях, які передаються вже наступним поколінням.Чорнобильська катастрофа є українською трагедією. Вона показала, наскільки дорогою може бути брехня, закритість системи, зневага до безпеки і людського життя.Минуло 40 років. І це пам’ять про загиблих. Про ліквідаторів. Про евакуйованих. Про дітей, які виросли з цим досвідом. Про родини, для яких ця аварія назавжди залишилася особистою історією.Сьогодні я думаю про свого батька. Про свого хрещеного батька. І про тисячі українських сімей, для яких Чорнобиль став не сторінкою з підручника історії, а частиною життя.Пам’ятаємо.І дякуємо тим, хто зупиняв наслідки катастрофи, часто ціною власного здоров’я і життя. 🕯️