Юля Тимошенко – це не просто феномен країни, багатої на політичних аферистів, а й символічний аксакал, старожил, мастадонт, динозавр традиційної олігархополітики ще лазаренківських часів. Це одна з небагатьох уцілілих засновників системи топ-корупції й так званої «цинік-політики». Тимошенко – позачасове й позаситуативне явище в укр.політикумі. Там ніде проби ставити, але в неї всі вчилися навикам живучості й пронирливості навіть у час, коли, здавалось би, старичкам із минулого століття вже не місце. Це тому, що Юля – явище зі сфери політичної релігії, де віра заперечує аналіз. Структурно БЮТ будувався за принципом релігійної спільноти, об’єднаної пастором-авторитетом. Виборець Юлі – не раціоналізатор, а адепт, парафіянин, член бульбашки, який незважаючи на шторми й тектонічні зміни дійсності, досі перебуває в емоційно-емпатійному єднанні з Іконою. В цій парадигмі вороги Юлі – антихристи, а критикани – циніки й одержимі нелюбов’ю до Неї. На цій одержимості базується вся кар’єра Тимошенко, яка будучи типовим ліваком, умудрялася в кращі свої роки оберемками збирати націонал-патріотичний електорат Західної України, а також будучи неприхованим автократом, умудрялася подавати себе в іпостасі лідера демократичних сил. У динаміці стався вбивчий коктейль: кумир Помаранчевого Майдану наймала демона Медведчука, аби разом із гаспидом Януковичем скроїти Конституцію на двох. Навіть ролик «Всьо пропало» нікому не відкрив очі. Теперішня халепа «Батьківщини» свідчить про дуже просту річ: уся ця стара гвардія невиправна. За вікном може шелестіти інша ера й епоха – а вони все одно будуть рухатися звичнею лижнею, протореною ще в доісторичні часи бартерно-платного кучмізму. І це не лише Її стосується. Тимошенко неабияк вписалася в моно-парламент саме тому, що зелені слугенята є гідними продовжувачами старої доларо-науки.