Петюсь був у нашому підрозділі з перших днів. Відтоді й до останнього він був людиною слова — гострого, чесного, влучного слова. Це той чоловік, який за потреби і командиру розкаже-вискаже все в обличчя, не змовчить! Також був і людиною діла — висказавши все, візьме та зробить як треба.Він був старанним і відповідальним бійцем — завжди вчився нового та навчав побратимів того, що сам знає. Неодноразово виконував бойові завдання на нулі, де був надійним плечем для побратимів.Його вмотивованість має бути прикладом для нас усіх, адже навіть після отруєння газом та осколкових поранень — відновлювався та йшов на позиції. На новому напрямку був старшим групи, яка несла чергування на передових позиціях. І знаєте, він був органічним у цій ролі, наглядаючи за менш досвідченими новоприбулими бійцями.  Хлопці його слухали і за ним йшли. Схоже було як на позиціях, так і в побуті. Пряма мова: «Це був такий нормальний дядько, справжній хазяїн, який завжди подбає, щоб було красиво. Тіки заїжджали на хату — починав керувати облаштуванням, шукати як зробити електрику і так далі». Тому можна, навіть, сказати, що ця людина робила світло і сама була світлом. Лозенко Петро Миколайович — боровся за світло і пішов на щиті, як справжній воїн і патріот. Достойний син своєї батьківщини, побратим, батько, чоловік — справжня своя людина. Ми мали за честь служити з такою людиною.Не забудемо. Помстимося. Слава Україні! Герою слава!