Мейсон: про життя на ровері, іграшку і кабачкиЯк сказав один мій знайомий режисер, кожна людина – ходяча історія, на основі якої можна зняти фільм. На мою думку, кожен військовослужбовець – це історія в квадраті. Історія, яка творить історію, перепрошую за тавтологію. Наш герой Олександр народився в невеличкому селі під Івано-Франківськом в 96-му. Хлопчика виховувала мама. В дитячі роки був енергійним та спортивним, що продиктувало подальший вибір професії. Після школи закінчив фізкультурний коледж в Івано-Франківську. Грав в другій лізі Чемпіонату України по футболу. Працювати почав в будівельній сфері простим робітником. Здавалось б звичайне життя, де є місце і розвитку, і кар’єрі, і створенню власної сім’ї. Проте вибір часто диктують зовнішні обставини, те, що приходить попри наші бажання і сподівання. В 21 рік (2017 р.) Олександр, порадившись з сім’єю, вирішує доєднатися до майбутніх побратимів на Донеччині, щоб захищати і відвойовувати рідне. Спочатку - навчальний батальйон в Рівному, потім ще 1.5 місяці – «інженерка» (навчання спорудженню інженерних фортифікації для бойових цілей – ред.). Попадає в 10 гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Вже потім Олександр буде згадувати, що в порівнянні з нинішнім вторгненням «як такої війни там не було». Перший раз почув вибухи, що стало потім як «каву попити». Працював на мінометах. Пробув 3.5 роки з перервами на злагодження і відпустки. Завершивши справи, після тривалої перерви, Олександр знову йде захищати те саме, рідне. Тепер вже під час повномасштабного вторгнення. Знову - «десятка» (10 ОГШБр – ред.), але інший батальйон, який перебував в процесі формування. Після перебування на Житомирщині, в очікуванні бойової команди, Олександр з побратимами вирушає на Донеччину. Знову бере до рук вже звичний для нього міномет. «Під час міського бою страшно, коли бачиш трупи на вулиці. І розумієш, що зараз буде те саме» - говорить Олександр. Він згадує один з боїв, де забезпечував піхоті прикриття з міномету. В самий розпал бою на відстані близько 500 метрів від епіцентру події їхало двоє людей на велосипедах. Додому чи з дому. «Як ні в чому не бувало». Як ніби то війна, це просто фон, картинка на екрані телевізора. На «ровері», як називає його Олександр, проїхало цивільне життя, крізь бій в далечінь… Одного разу Мейсон (позивний Сашка) був на заміні, в піхоті. На відносно середній відстані він побачив бурятів:Ростік, пі-ри йдутьТа стріляй вже«І почав той кулемет душити щосили. І мої побратими, що зліва, що зправа, теж почали стріляти». Цікавлюся що ж сталося з тими бурятами. Відповідає : «Після того як дав кулеметом більше двохсот патронів 7.62, я їх більше не бачив». Поцікавився чи дають прізвиська військові мінометам. Олександр каже, що такого немає, але часто цю зброю називають іграшкою, в яку заряджаються «кабачки». Одного разу, згадує військовослужбовець, пощастило «положити» 12 ворогів чотирма снарядами. Хоча зараз війна (з 2024 року) змінилась через масове застосування дронів. «Ідеш в туалет і жужжить. І ти розумієш, що то не наше.» Але це, на мою думку, вже окрема розмова для окремого матеріалу.Особисто для мене дуже дивно чути від людини, яка бачила смерть побратимів, воює 7й рік, відбила разом з побратимами N-ну кількість атак росіян з великими втратами ворога, щось по типу: «ой ви знаєте, ну мені немає про що розказати, я просто роблю свою роботу». Але завдяки тому, що хтось «просто робить свою роботу», Україна і витримує навалу. І завдяки таким людям ми і переможемо. Олександр Вознюк