✍🏻НАМ ПИШУТЬПишу цю історію, бо, на жаль, переконана: з подібною бюрократією, байдужістю та виснажливою боротьбою із системою сьогодні стикається чимало родин безвісти зниклих військових.Моя родина опинилася саме в такій ситуації після зникнення безвісти батька моєї неповнолітньої дитини під час виконання бойового завдання у серпні 2025 року.Здавалося б, після відкриття кримінального провадження влада мала б максимально сприяти родині, оперативно проводити необхідні слідчі дії, надавати зрозумілу інформацію та діяти відповідно до закону. Але реальність виявилася зовсім іншою.Попри численні звернення, подані клопотання, офіційні заяви та надані документи, розслідування тривалий час фактично залишалося без належної динаміки.Неповнолітню дитину військовослужбовця, яка очевидно має законний статус потерпілої сторони, тривалий час не визнавали потерпілою у кримінальному провадженні. І лише після численних повторних звернень, скарг та постійного тиску з боку родини це питання вдалося частково зрушити з місця.У відповідь на офіційні звернення родина здебільшого отримувала формальні відписки, повідомлення про перенаправлення документів “за належністю” або загальні листи без конкретної інформації щодо результатів слідчих дій.Окремою проблемою стала сама комунікація зі слідством. Попри перебування за кордоном та неодноразові прохання здійснювати офіційне листування виключно дистанційно, відповідно до законодавства, родину фактично змушували до телефонних дзвінків, спілкування через месенджери та відеозв’язок без належного процесуального оформлення.При цьому строки розгляду клопотань, передбачені КПК України, систематично порушувалися.Звернення до вищих органів, зокрема до прокуратури, також не дали очікуваного результату — заяви здебільшого перенаправлялися між інстанціями без реального вирішення проблеми.Фактично складається враження, що без постійного тиску, юридичної обізнаності та виснажливої боротьби самих родин система часто не працює належним чином.Але родини зниклих безвісти військових і так перебувають у надзвичайно тяжкому моральному, психологічному та фізичному стані. Вони не повинні роками виборювати базові процесуальні права, добиватися відповідей чи змушувати державний механізм виконувати свої прямі обов’язки. Хочеться, аби відповідальні органи, правоохоронна система, прокуратура, представники місцевої влади та всі профільні служби звернули увагу на цю проблему та почали вибудовувати більш доступну, людяну, зрозумілу й оперативну систему підтримки для родин військових.Бо за кожною такою справою — не просто документи. Це долі дітей, матерів, дружин, які щодня живуть у невідомості, болю та боротьбі.Сподіваюся, що розголос подібних історій допоможе не лише окремим родинам, а й змусить систему змінюватися. Катерина