✍🏻 НАМ ПИШУТЬЗнову весна. І знову за вікном — розриваючи тишу — скажено реве бензопила. І кожного разу стискається всередині: що цього разу? Яке дерево більше не переживе цю весну? Без чого ми знову залишимося?Вздовж нашої багатоповерхівки в Змієві у районі вокзалу ростуть дерева. Влітку, коли сонце плавить асфальт, вони рятують нас, вкриваючи тінню. А поряд — залишки маленького парку. Єдиного парку в усьому районі біля залізничного вокзалу. Він вже не молодий, він не ідеальний, але він живий, там ще цвітуть липи й акації.. Але їх — із кожною такою «весною» — стає все менше.І з цим приходить болюче запитання: хто вирішує, що має зникнути? До кого звертатися? Хто дав право просто так — без пояснень, без обговорень — зрізати живі дерева? Будь-де. Будь-коли. Ніби вони нічого не значать. Ніби ми нічого не значимо.Ще одне запитання — ще гіркіше: кому вже заготовили наші дерева на наступну зиму? Хто це замовив? Хто визначив, що цей зелений простір більше не потрібен?Але найболючіше — навіть не це.Найболючіше — це відчуття, що нас тут просто немає. Що мешканців цього району ніхто не бачить і не чує. Що ніхто не питає, чи готові ми жити в бетоні, задихаючись улітку без тіні, без дерев, без життя.Нам боляче. І «прикро» — це надто слабке слово.Додаємо фото «мертвих дерев».