Imara Notia

Останнє, що я мабуть хотів згадати з цього есе, це те, як Слотердайк пророкував деякі речі зі зброєю в майбутніх війнах. Наприклад, він наводив звіти Міноборони США, де планувалося до 2025 року вже розробити погодну зброю, а також інші плани по розробці телеенергетичної. Висловлюючись в тексті, він називав це лише питанням часу, коли наступна велика війна у світі між державами перейде в таку форму. Від газу до атомної, від атомної до погодної. Утім, як ми можемо побачити сьогодні в час повномасштабної, схоже все сталося інакше. Грубо кажучи, стався відкат на століття тому, і він лише продовжується. Коли закінчилася важка техніка, пересідають на мотоцикли, а з мотоциклів на коней. Супроводжується ж вся кровопролитна і жахлива війна не телеенергетичною зброєю за неймовірні кошти й технічні досягнення, а дешевими дронами з аліекспрессу. Воістину, ніколи не здогадаєшся, що уготовує доля. Одним же з великих випробувань, яке я зустріч своїми очима та досвідом, що пов'язується зі знищення навколишнього світу, зазвичай було не саме повітря, а скиди з дронів. Трохи в іншій формі, але все той же терор з повітря в нас лишається. Знищення життєсвіту противника теж нікуди не ділося. Та хоч це і не робиться газовими камерами чи хімією, все одно фізичні ураження психологічно дуже сильно сказуються на стані людини. Переламані ребра від прильотів теж не дають вільно дихати, примушуючи людину брати участь в самознищенні. Постає питання того, як продовжити жити в цьому понівеченому світі.Одним словом — рекомендую. IST Publishing проробили класну роботу та випустили достатньо актуальне есе.

#херсонські_штудіїЧимало часу я задався питанням, які історії криються на спортивних майданчиках Херсона, де діти продовжують щасливо гратися навіть під канонади артилерії. В самого часу на пограти з ними в футбол немає як мінімум з тієї причини, що живу в червоній зоні та трошки не попадаю по часу. Утім, схоже частково відповідь знайшлась, оскільки Антипенко провів прекрасну роботу.Більше року він спілкувався з дітьми на Таврійському районі. Їхню гру в футбол можна регулярно побачити проїжджаючи на маршрутці або тролейбусі по проспекту 200-річчя Херсона. І ось, почитати їхні історії для мене є небаченою розкішшю, тож поділитися цим думаю обов'язково варто.Водночас якщо вже казати за тему спортивних майданчиків, то в мене є не менш круті спогади і з червоної зони, оскільки впродовж років, з самого моменту мого заселення в місто, тут грають в волейбол дорослі. Особливо влітку, коли в тебе відкрите вікно, в проміжку 17:00-20:30 можна чути нескінченні вигуки й удари по м'ячу, що добротно заспокоює. Відчуття й тривожність від того, що ти постійно один вдома — зникає.

#херсонські_штудіїНаостанок щодо методології думаю можна спокійно додати, що «польова документалістика» вирізняється серед інших самою екстремальністю збору свідчень.Йдучи по гарячим слідам історії, коли не пройшло навіть 10 років та всі не встигли повноцінно відрефлексувати події, що продовжуються, можна наткнутися на чимале нерозуміння роботи. Зокрема на заваді можуть стати спец. служби. «Польова документалістика» не приймає аргументацію «почнемо збирати свідчення, коли все охолоне й пройдуть десятиліття». Або ж у нашому випадку, як дехто каже, коли закінчиться повномасштабна війна. Думаю варто не забувати, що людям властиво помирати. Всіх це рано чи пізно торкнеться, однак війна кратно збільшує цю ймовірність. Вона ж і не рідко змушує людину переїжджати на нове місце проживання. На мою думку шлях, що йде через гарячі сліди історії, має шануватися. Це не якийсь егоїзм чи клінічна шизофренія, а цілком виважений крок спробувати сформувати історію, поки ті, хто її пам'ятає, ще ходять десь поруч з нами. Це спроба дати людям відчути, що їхня пам'ять не робить з них ізгоїв.

#херсонські_штудіїПісля останнього посту дуже сильно задумався над тим, як все-таки краще називати/описувати свою діяльність в Херсоні.Суто з методологічної точки зору, весь ґрунт дослідження окупації в мене проростає з усної історії. Науки, що орієнтована на запис та послідовну інтерпретацію тих чи інших подій зі слів людей. Однак коли доходить питання до збереження цих свідчень, то виникає несостиковочка.Культурна антропологія як такова, виступає для мене «еталоном» в темі документування. Згадуючи все той же останній пост, «культурна антропологія» має змогу розкритися на повну, коли ти приїжджаєш в селище досліджувати ту чи іншу культуру. Ти маєш на запис, спокійну дешифровку, устаканювання інформації, якій вже чимало років.Усна історія ж для мене радше є відвітленням від культурної антропології, маючи перед собою більшу гнучкість в діях та менше вимог щодо бюрократичного оформлення. Утім, як правильно відмітив мій друг «критеріями "науковості" досі лишаються фіксовані джерела, які можуть бути піддані (повторній) перевірці. Без них будь-яка праця з гуманітаристики буде поставлена під сумнів. Наука як конвеєр з виробництва знань досі працює тільки так.»Отож, враховуючи мою відмову від збереження джерел для наступних поколінь (в рамках різних архівів тощо), я просто йду по гарячим слідам історії, заходячи на територію гонзо-журналістики/військового репортажу, де подібне в рамках дозволеного. Іншими словами, моя діяльність суміш двох вищезгаданих сфер, і не зовсім правильно вдарятися в крайнощі першої чи другої. Не вписуюсь в будь-якому разі через нюанси з документуванням й саму методологічну складність роботи. Лишається тільки взяти волю в кулак, та спробувати запропонувати щось нове.Засновуючись на ґрунті усної історії, та максимально гнучкому збереженні й передачі інформації зі сфери репортерства, думається моя робота виступає в ролі «польової документалістики». Йдучи по гарячим слідам історії, моєю метою є і лишатиметься збір й формування «колективного досвіду» людей з окупації. Йдеться не просто про збір інформації, а про дослідження гострих тем, які достатньо часто в історії можуть навіть і не виринати. Йдеться не просто за епізодичні приїзди в зону дослідження, а про взяття радикальної участі в житті міста. В спробі порозумітися з місцевими.Ну і, звісно, йдеться про неможливість збереження свідчень за поточної ситуації. Відверті розмови не рідко можуть йти в розріз з загальноприйнятим наративами.

Власне, веду до того, що усна історія по темі окупації має формуватися радикально іншим чином. За доброчесності й відданості дослідника, можуть бути відкриті небачені простори й розуміння того, що відбувалося. Чого тільки варте взяття в приклад роботи різних окупаційних установ, або бізнесів, провайдерів, що перейшли на їхні стандарти. Ці люди ніколи не захочуть спілкуватися на камеру, бути записаними відкрито з тих чи інших причин. Можуть соромитися, боятися згадок свого минулого, але також можуть хотіти поділитися розумінням всіх тогочасних процесів, учасниками чи свідками яких буди. Я їх бачив, спілкувався. Тільки забезпечив повне стирання спогадів з записів я спроможний забезпечити більш широке розуміння усної історії та окупації. Забезпечити взаємну відкритість людям. Ніяк інакше. Хтось скаже, що подібна не записана на диктофон історія є апріорі хибною, бо людина може почати додавати... не існуючих деталей? Однак чим захистити конвенційну історію при поставленні аналогічного питання? Неочікувано може прийти розуміння що, виявляється, навіть при записі людина може так само прибрехати, прикрасити події, перебільшити свою роль й інше. Однак який сенс й потреба красуватися людині, яка розуміє, що ніхто не дізнається про її існування? Шанс подібного, вочевидь, зменшується в рази. Водночас, відкриваються нові простори для документування настільки вражаючої розум історії. Записана історія не завжди є істинною. Вона, як би не хотілося визнавати, не здатна забезпечити розуміння чималої кількості процесів, що відбувалися з людьми за таких складних історичних подій, як-от окупація. Є нормальним, що іноді люди не бажають ділитися минулим, оскільки не розуміють, як скористається та чи інша людина свідченнями, відмінними від існуючого наративу. Отак і виходить, що окупація, судячи з усього, спроможна відкритися по максимуму тільки за забезпечення повної анонімності людей.Наостанок можу лише пожартувати, що опубліковані у великих журналах дослідження теж можуть виявлятися не істинними. Навіть маючи 100500 ніби підтверджених даних. Чого тільки варта справа з реалізацією коштів по теорії з хвороби Альцгеймера, яка виявилася написаною на сфабрикованих даних. Ми ніде не захищені від академічної доброчесності. Чимале впирається в банальне бажання нас самих писати.

«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей».Створювати умови, у яких діти можуть рости, вчитися та розвиватися, а не просто виживати, — це обовʼязок будь-якої держави. Проте в Україні це не завжди так: сільські школи закривають, лікарні та пологові будинки скорочують, а соціальні інститути працюють неефективно. І все це — на тлі війни й економічної нерівності. Особливо гостро проблема відбивається на сільських та прифронтових територіях, де ресурси обмежені, а молодь змушена шукати безпечніші умови в інших регіонах чи за кордоном.🙌🏽 На щастя, у таких громадах інколи з’являються ініціативи солідарності, аби хоч якось покращити поточне становище. У них беруть участь старости, активісти та волонтерки, які організовують молодіжні простори, гуртки та освітні програми, щоб дати дітям шанс на розвиток і нормальне дитинство.У новій статті ми розповідаємо про історії локальної взаємодопомоги, які вселяють оптимізм і показують, що сьогодні існує кричуща потреба у радикальних змінах соціальної політики в Україні.Матеріал у Pdf-форматі.

#НАрх_штудії #НАрх_ідея#НАрх_екологіяДекілька місяців тому "Соціальний рух" проводив лекцію на тему degrowth (антизростання); відео, щоправда, так і не виклали на youtube... і, мабуть, не дарма, бо я не знаю, як можна було так кепсько розповісти про таку цікаву і значиму тему.Відтоді я твердо вирішив сам підготувати й записати ознайомчу лекцію, присвячену антизростанню. Сьогодні я нарешті це зробив. Degrowth / антизростання - це єдина соціально-екологічна концепція, яка, на мою думку, у наш час варта уваги, не рахуючи більш радикальних. Починаючи з 1970-х, ідея антизростання поступово здобувала прихильників як в академічному, так і в активістському середовищі. Як цілісна (але не замкнена в якійсь "завершеній" догматичній формі) концепція, degrowth здійснює критику наявних суспільно-економічних відносин, зокрема відносно їхнього впливу на довкілля, а також пропонує альтернативу, маленькі кроки до якої, доступні кожному з нас, представлені на цій схемі з 9 елементів.00:00:00 - "Економіка" як ідеологія та "друга Природа"00:04:50 - Критика індикаторів "економічного розвитку" (ВВП, ВВП на душу населення, ІЛР)00:08:00 - Чи є мета у "економічного зростання"?00:10:22 - Модель "сталого розвитку" (sustainable development)00:12:41 - Парадокс Джевонса00:14:00 - Витоки концепції degrowth00:15:48 - Моделі майбутнього згідно доповіді "Межі зростання" 1972 року00:20:49 - Термін, ідея та рух до антизростання00:23:41 - Програма антизростання за Гіоргосом Каллісом00:25:45 - 9 складових концепції degrowth00:36:02 - Підсумки

#фільмиНещодавно друзі мені скинули фільм, який зробили активіст_ки САДу в Одесі, та він на мій погляд є неймовірно важливим.По суті, впродовж 25 хвилин вони говорять за проблеми безхатьків й загалом людей, які продовжують опинятися на вулиці. Їхні складнощі у виживанні, досвід спілкування з іншими, спроби відчути себе бодай якось часткою оточуючого суспільства. Стосується це і людей з ВПО, які лишившись житла можуть впасти на самий низ соціуму. Відсутність розуміння зі сторони інших, агресивна архітектура, зачасту безкорисні соціальні установи (які ніби мають повернути назад цих людей в суспільство). Складається враження, що кінцевою метою держави та підприємців є просто непомітно вбити людину, яка більше не має свого даху над головою.Єдине, що в мене викликало в цьому фільмі трохи нерозуміння, це спіч про суб'єктність, політичну акцію таких людей (тощо), бо ж вони вочевидь не думають такими категоріями та це нормально. Іншими словами виглядало трохи надумано. Та попри це, фільм лишається прекрасним й жахаючим. Рекомендую до перегляду заради вашого ж реаліті-чека й оновлення розуміння того, як повсякденні для нас речі є нищівними для інших. Подивитися його можна було онлайн до 7 грудня (провтикав строки), тому поки що просто лишу посилання на публікацію журнала «COMMONS», які розмовляли з авторами. В майбутньому ж, якщо десь побачу вільне посилання до перегляду — обов'язково прикріплю до посту. https://commons.com.ua/uk/vitisneni-film-pro-zhittya-bezpritulnih-v-odesi/

#рецензія_на_книгуОсь і позаду ще одна книга Ришарда Капусцінського. Цього разу мій погляд був спрямований на «Гебан», та я лишився неймовірно задоволеним. Головним чином ця книга є збірником репортажів з Африки. Замість красивих туристичних готелей Капусцінський вирішив обрати брутальне життя в різних гетто, та віддатися подорожам в пустелі, неодноразово будучи на краю від смерті. Він встиг перехворіти туберкульозом в далечині від цивілізації, перетнути широкі простори без води, та найголовніше — показати буденність звичайної людини в Африці. Власне, африканець — це людина, яка від народження до смерті перебуває на фронті, воюючи з надзвичайно несприятливою природою свого континенту, і вже сам факт, що він існує і здатен вижити, є його найбільшою перемогою.Водночас, якщо запитати Капусцінського, чи жахлива Африка, відповідь буде зворотною. Африка — це тисячі ситуацій. Найрізноманітніших, відмінних, найсуперечливіших. Хтось скаже «Там війна». І матиме рацію. Інший скаже: «Там мир». І теж матиме рацію. Бо все залежить від того — де і коли. Ґрунтовно досліджуючи буденність життя, Капусцінський відмічає, як тут зароджувався расизм, що бачили колоніалісти, та зокрема як сьогодні бачать африканці білих.Та як на мене, особливо зайнятним в книзі був опис крадіжок 🌚 За його словами, їх тут повно (власне, його і самого неодноразово обкрадали). Реакція ж на сам факт крадіжки (коли ти не бачиш злодія перед собою), попри їхню кількість, є якоюсь ірраціональною, на межі з божевіллям; водночас, поліція рятує саме злодіїв від людей, аби останні їх не лінчували, спіймав на гарячому.В Африці немає такої зацикленості на спеціалізаціях і професіях, як в Європі. Людина з документами тут є чимось потішним. Натомість всі займаються впродовж життя десятками, сотнями різних робіт, стаючи регулярно такими собі універсальними експертами. Життя плине так, що навіть поява нової ями на одинокій трасі може утворити цілий ринок! З ямою та заторами несподівано починають з'являтися готелі, в яких можуть заночувати водії. Утворюється стихійний ринок, де торгують всім підряд. Зрештою, з'являються навіть і гадалки, які спроможні погадати тобі на завтрашній день. От в чому Африка і виділяється, то мабуть в подібній епізодичності життя. Варто лише ямі зникнути, як зникає і все згадане мною вище. Чимало людей просто йдуть по безкрайнім пустелям. В злиднях, коли твого будинку більше не існує після війни, іншого і не дано. В Африку можна завезти танк, постріляти з нього, однак що робити з ним далі — невідомо. Колись ця купа металу загрязне в піску, та більше не зсунеться з місця. Не існує крану, який би його підняв. Не існує дороги, по якій би той проїхав. Все що він нині зможе, лише ставати орієнтиром. В африканців та їхній концепції часу поняття прогресу не існує: його місце займає поняття тривання. Африка — це вічне тривання.Також в книжці зустрічається чимало розповідей за різних тиранів та повстання в Африці, які от ніби завершувалися проголошенням незалежності, однак поглиблювали бідність. Чому так? Капусцінський теж дає достатньо ясні відповіді. Власне, наполегливо рекомендую ознайомитися з цією книгою, якщо вас колись цікавила тема "темної", "жахливої" Африки, де досі панує дух консенсусу, а також воля до життя. Вчора якраз замовив останню книгу [що доступна в українському перекладі] Капусцінського, яку досі не читав. Думається, візьмусь за неї одразу після «Розритих могил» Шикіна.

#вирізкиРишард Капусцінський. Гебан. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2019 — 368 с.Останні вихідні я пролежав вдома майже без голосу, оскільки достатньо круто захворів. Утім, було достатньо часу щоб підготуватися до сесії, а також повернутися до читання книги Капусцінського. Думка, яку я процитую, можна сказати бездоганно ілюструє те, в які часи ми живемо. Або ж якщо казати точніше, що ймовірно не рідко відбувається у купи русаків в голові, які пішли війною на нас. Власне, численні історії з окупації також зайвий раз бувають доказом того, наскільки часто історія розвертається неочікуваним, бездумним, глупим та абсурдним чином. Історія часто є продуктом бездумності, байстрюком людської глупоти, плодом затьмарення, ідіотизму й шаленства. У таких випадках вона робиться людьми, які не знають, що вони чинять, ба більше не хочуть знати, з відразою і гнівом відкидають таку можливість. Ми бачимо, як вони несуться до власної погибелі, як вони самі собі створюють пастки, як в'яжуть петлю, як ретельно і багаторазово перевіряють, чи ці пастки та петлі міцні, чи будуть вони витривалими й ефективними.