Imara Notia | херсонські_штудіїЧому люди не покидали Херсонщину після деокупації та ...

#херсонські_штудіїЧому люди не покидали Херсонщину після деокупації та початку обстрілів? Відповідь на це питання криється насправді теж на поверхні, варто лише пройтися з людьми до бару, дому, або ж посидіти на зупинці в очікуванні маршрутки з тріснутим від прильотів скла. Одними з цілком відомих причин є те, що банально не буде за що жити на західній Україні, за кордоном, або ж не можуть лишити по схожим причинам і своїх родичів на одинці (тощо). Нещодавно відпочиваючи на зупинці я, так би мовити, прислухався до розмови місцевих, що пробули в місті всю окупацію та не виїжджали після неї, ну і їхні доводи цілком очікувані: їхати нікуди та нема за що. Відсутні соціальні зв'язки, дороге житло та мала зарплата (як не її відсутність) утворюють часто непереборну перепону. Одній жіночці з зупинки, яка доглядає за мати в місті, знайома пропонувала свою лежачу мати відвезти на Шуменський район... в спортзал (умови, відповідні), а самій поїхати де-інде, подалі від обстрілів. Відповідь не змусила на себе чекати. Так і вийшло, що тепер вона стоїть на Ушакова, неподалеку від краденого пам'ятника, чекаючи на свій автобус. Більш дивовижним за нереалістичні пропозиції інших людей по евакуації може бути тільки стигматизація цього самого населення з окупації; особливо це неочікувано чути з вуст місцевих, які виїхали до чи після неї. Знову ж таки, радий тим людям з західної (і не тільки) частини України, які мені розповідають, що подібної проблеми немає та до всіх відносяться цілком приязно, от тільки я за всі роки подібного не зустрічав. Слова ж, що наведені нижче, були мною записані в 2023 році в Понятівці, коли я сидів за столом з місцевими, слухаючи прильоти по Іванівці, Тягинці та Новотягинці, в якості відповіді на питання, чого саме чекають вони та лишаються, не дивлячись на все, в своєму будинку. Станом на весну 2024 в селі лишалося не більше 50 чоловік, а тепер там і взагалі одиниці, оскільки все банально винищено. Багато людей померло, або ж перебралося трохи вище в області. Я своєю чергою не полишаю надій колись знову зустрітися з людиною, яка мовляла мені ці слова, та записати її ширшу, більш глибоку історію окупації. «Вірять, сподіваються до останнього, що на їхній землі, наступить мир. Я нічого не маю проти, коли їдуть діти чи подібні їхньому віку, мене швидше дивує те, як звалюють дорослі за кордон, а особливо ті, що були в тилу. Ми не хочемо нікуди їхати, оскільки ми любимо цю землю, свій дім, свою Батьківщину. Ми не продажні фермери, які в корисний їм момент закричать "Слава Україні", це і є нашого роду патріотизм. Чому люди, які поїхали, не вирішили допомогти нам тут? Чому біжать після першого пострілу? Яке мають право поливати нас лайном, та називати "ждунами", "сєпарами"? Нас можуть називати "неадекватними", але в той же час, не всім дано пізнати наші відчуття. Волонтери, які знаходяться поряд з нами, та розмовляють, як з людьми — можуть їх пізнати, але точно не ті, хто звалив за кордон, та пускає балачки з дивану в інтернеті.»