Кривий Ріг...Дніпровщина...Сумщина...Тернопільщина...Одещина...Харківщина...Дніпро...Запоріжжя...Херсонщина...Донеччина...Чернігів... Київ...Щодня й щоночі цей тривожний перегук: «Що у вас? Знову гучно? Ви цілі?»І відповідь, що розбиває надію: «Вбиті». Мирні українці знову вбиті Росією.Діти і батьки. Зовсім молоді і старші. Цілі родини. Вимушені переселенці від війни, які шукали і не знайшли безпеки.Люди у своїх містах, будинках, на своїх подвір’ях, на своїй землі.«Що там в Україні? Вже тихіше? Ми чули щось про перемир’я», – питають десь далеко далекі від війни іноземці.Ми теж «щось» чули, авжеж. Звуки тривоги. Наближення ракет і дронів. Крики і плач. Ми їх чуємо й зараз. Вони назавжди з нами.У нас просто зараз 6 дітей і 10 дорослих, убитих Росією щойно в Кривому Розі.Десятки вбитих Росією лише за останні тижні.І сотні, тисячі – за роки.Боляче жити в країні, яку хочуть убити. Але боляче жити у світі, де злочини проти людяності перестають обурювати й стають «нормою».Нам потрібні не тільки слова співчуття. Україні потрібні дії співчуття, доки вони не знадобилися всьому світові.