​#прочитане2025Мона Авад – «Зайчик»Видавництво «Жорж», 2024 р.Поглянувши на «короткий список» осінньої премії книжкових блогерів, я майже одразу визначилася з фаворитом. Це «Зайчик» — моторошно-ванільна проза Мони Авад. Книжка, яка перед виходом буквально розірвала українську блогосферу. Видавництво «Жорж» провело вдало продуману рекламну кампанію, і про роман говорили ледь не всі топові блогери. Як результат, більшість маркетингових оглядів виявилися, даруйте, «притягнутими за вуха». Бо це не горор, не трилер і точно не єбліт. Тут немає ані моря крові, ані палких секс-сцен, ані містики. І, до речі, головні герої — не підлітки. Мене здивувало, що багато оглядачів навмисне підкреслювали ті моменти, яких у книжці майже немає, підлаштовуючи її під смаки своєї аудиторії. Окремо хочу відзначити переклад: попри дрібні нюанси, він зроблений якісно. Трохи збивала з пантелику невизначеність із «зайчиками-кроликами», але, мабуть, по-іншому й не обіграєш це солодко-липке звернення «Зайчику!»Що найбільше мене зачепило, це те, як легко сюжет перетворює знайому реальність на щось абсурдне й моторошне. Здавалось би, все просто: Саманта, молода письменниця, вступає до магістратури й намагається знайти своє місце серед нових знайомих. А є ще «зайчики» — дівчата з однаковими зачісками, однаковими сукенками й однаковим маніакально-милашим «хіхіканням». Вони ніби зі світу глянцю: багаті, красиві, солодкі й однакові до відрази. На перший погляд — банальна історія про «клуб, куди тебе не кличуть». Але Авад робить із цього щось значно складніше.Кожен розділ занурює глибше у химерність. Магістратура творчого письма тут нагадує алхімічну лабораторію — місце, де експерименти з текстами перетворюються на експерименти з людьми. А самі «зайчики» вже не виглядають просто гуртком дівчат — вони стають сектоподібною спільнотою, яка поглинає тих, хто потрапляє в її поле тяжіння. І ця метафора працює безвідмовно: прагнення бути прийнятим може виявитися смертельно небезпечним. У певний момент Саманта вже не знає, де закінчується її власне «я», а де починається віддзеркалення чужих бажань.Ще одна сильна сторона — стиль. Авад пише так, що й сама героїня, і ти разом із нею постійно сумніваєшся: це справді відбувається чи це лише галюцинації, породжені самотністю, наркотиками чи зламаною психікою? Атмосфера балансує між сатирою і жахом, сміхом і відразою. У одному абзаці ти хихочеш, у наступному вже відчуваєш холодок уздовж хребта. Цей роман буквально викидає з зони комфорту.Для мене «Зайчик» став дуже особистою книжкою. У першу чергу — це роман про самотність. Про ту порожнечу, коли всі довкола мають «своє коло», а ти залишаєшся осторонь. Про спокусу належати до чогось більшого і готовність віддати за це власне «я». Я не раз ловила себе на думці, що відчуваю те саме, що Саманта: коли ти зайва, але страшенно хочеш стати частиною. І саме тоді стає найбільш небезпечно — можна легко втратити себе.По-друге, це роман про творчість. Про її темний, руйнівний бік. Про ціну, яку ми платимо, аби нас почули. У «Зайчику» дуже добре показано, як на літературних курсах ламаються авторські голоси, коли викладачі нав’язують «єдино правильне бачення» і вбивають індивідуальність. А колективний тиск — це майже окремий персонаж. І від нього мороз по шкірі.«Зайчик» — це не розвага, не легке чтиво «на вечір». Це роман, який провокує, лякає й дратує, але водночас змушує чесно подивитися в дзеркало. Це історія про самотність і про небезпечне прагнення бути «своїм». Про колектив, що поглинає. Про творчість, яка може зруйнувати. Це книжка, що болить, залишає після себе осад і нагадує, іноді, залишатися собою — надзвичайно важко, майже неможливо.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша #Клякса.