​#прочитане2025Мені Мюріел Дові – «Дівчина Карпатах»Видавництво «Апріорі», 2020 р.Давно хотіла прочитати цю книжку, але постійно відкладала. Та цього року, побувавши в Карпатах, зрозуміла: мені захотілось як можна довше зберегти в собі цей вайб, це щире захоплення горами і карпатською природою. І тоді я відчула, що прийшов час для цієї книжки.Читати «Дівчину в Карпатах» Мені Мюріел Дові — це ніби відчиняти старий альбом мандрів, сторінки якого пахнуть сіном, смолою смерек і трохи — чужим подивом. Наприкінці XIX століття ця смілива, емансипована шотландка вирушила в подорож Карпатами сама, без супутників. Вона їхала кіньми вузькими гірськими дорогами, ночувала в пансіонатах і сільських хатах, записувала спостереження про побут гуцулів, дивувалася їхнім звичаям і зачаровувалася величчю гір.Її текст — це водночас і цінний етнографічний документ, і живий тревелог. Вона бачила Карпати чужими очима, часто плуталася в історичних і політичних реаліях, не завжди розуміла мову чи культуру. У її нотатках відчувається зверхність, антисемітизм і навіть якесь ідеалізування Польщі. Проте все це не применшує головного — щирого захоплення красою нашого краю. Її описи природи, їжі, ярмарків і кольорового гуцульського вбрання — соковиті, яскраві, майже відчутні. Саме тому книжка не втрачає цінності навіть тепер.Окремо мене зачепив феміністичний аспект цього тексту. Героїня навмисно, протиставляє свої дії тодішнім правилам, доводячи що може і буде робите те, що в той час могли робити тільки чоловіки, вона палить цигарки, носить бриджі і револьвер. Подорожує виключно самостійно наймаючи провідників, при тому, що самотня мандрівниця у 1890 році виглядала для європейського суспільства майже скандально. Громадськість обурювалася самим фактом, що жінка може бути щасливою сама по собі, не прагнути шлюбу, а тим паче — подорожувати одна. І авторка, яка одягалась як чоловік, не боялася гірських потоків і ведмедів, своєю поведінкою ламала ці стереотипи. Вона не лише досліджувала новий для себе край — вона проживала власну свободу.Читаючи, я ловила себе на дивному відчутті близькості. Цього літа я їхала майже тим самим маршрутом: Коломия, Яремче, Микуличин. І хоч між нами більш ніж століття, я бачила ті самі гори, відчувала подих рік, вдихала аромат сіна й чорниці на узліссі. Можливо, саме тому ця книжка так мене зачепила: я ніби йшла поруч із нею — такою молодою, зухвалою, незалежною.Звісно, не можна оминути і недоліки сучасного видання. Переклад слабкий, без належної літературної вичинки, тому текст втрачає частину своєї енергії. Обкладинка виглядає випадковою, а найгірше — відсутність наукових чи культурологічних коментарів. Читачеві складно розібратися, де авторка плутає поняття, чому називає українців то «русинами», то «малоросами», чому згадує Польщу там, де йшлося про Галичину. Це та книжка, яка обов’язково потребує професійного супроводу, щоб сучасний читач краще розумів контекст.Як висновок, додам, у цій книжці багато суперечливого: вона щиро описує страви, але може сказати, що вони несмачні; вона дивується гуцулам, але бачить їх крізь призму стереотипів; вона уміє відверто сміятися й захоплюватися, але й легко впадає в пихатість. І все ж, у цій відвертості й полягає сила книжки. Вона не маскує своїх почуттів, не прагне сподобатися — вона просто живе у своїх враженнях. Ця книжка дозволяє нам не лише зазирнути в минуле, побачити Карпати й Гуцульщину кінця XIX століття, а й зрозуміти, як нас бачили інші. Це дзеркало, у якому відображаються не тільки наші гори, але й чужі уявлення про нас. І хоча воно криве, часом образливе чи наївне — без нього картина буде неповною.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 1, логіка – 2, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 7 з 12Щиро Ваша #Клякса.