ХЕРСОНСЬКА ЮШКА

Найприємніші спогади складаються з найпростіших моментів.

У таку мить я згадую себе, біжачи диким дніпровим берегом до краю води й розмахуючи рибацьким казанком, роблячи кола, схожі на херсонське сонечко, і радіючи, що зараз розпочнеться дійство, заради якого ти встав о 4-й ранку разом із батьком, зібрав речі для рибалки, потайки відрізавши частинку губної помади мами й ризикуючи «здоров’ям», тому що, якби мама побачила цей «кримінал», ми б із татом замість рибалки поїхали б до лікарні. Затемно, мерзнучи, дочекавшись 4-го тролейбуса, який стрімко ніс нас до насиченого радістю і теплом дня. 12-й причал у Херсоні сниться мені й до сьогодні.

Мені здається, що я б із заплющеними очима знайшов місце стоянки батькового човна. На причалі нас зустрічав завжди рішучий та оптимістичний дядя Боря, який також мав власного човна і ніколи не пропускав можливості втекти від міської суєти й зануритись у давню, практично містичну атмосферу рідного Дніпра. Багато разів, дивлячись на дику природу Дніпра та його рукави, мені приходило на думку, що такий самий краєвид бачили і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і половці, і слов’яни, і наші рідненькі козаки. Ці краєвиди майже не змінилися за тисячі років — тільки протоки, які свого часу козаки щедро всипали безчисленні островами для своєї лицарської справи. Саме такими протоками ми частенько користувались, пересуваючись Дніпром.

Наші щасливі миті розпочинались із простих, але обов’язкових ритуалів, які для мене, 10-річного хлопця, перетворювались на найприємніші моменти мого дитинства. Перше моє досягнення як херсонського рибака — це почесна місія спуску човна на воду. Я стояв з гордо піднятої головою біля лебідки та потроху травив її, щоб наш нащадок славетної байди — човен «Южанка», це вам не «Казанка»! — повільно та плавно спускався на воду. Мені вже дозволяли заводити мотор і упраляти човном. Довгий час ця вистава супроводжувалась голосним гарчанням «Вихря-25» над ще сплячим озером і, як карма, сваркою батька, що при перемиканні з нейтралі на рух уперед газу необхідно додавати потроху. Але після початку руху всі заспокоювались і зосереджено дивились уперед — на неймовірної краси херсонські плавні. З ким би я не їздив у тому дитячому віці, і батько, і дядя Боря завжди жартівливо казали, що нам украй необхідно спрямувати човен на той, що рухається десь неподалік. Я відразу виконував команду, і після недовгих веселощів вони ставали серйозними й швидко давали команду все-таки змінити курс на більш безпечний. Відчуття, коли ти, здавалося, летиш над водою з неймовірною швидкістю, вітер огортає тебе, мов пухова ковдра у холодну ніч, бризки води сипляться тобі в обличчя тисячами миттєвостей радості, даруючи відчуття свободи, паріння та моменту щастя — тут, зараз, саме у цю мить.
Усі рибні місця нам були давно відомі, тому що батько виріс на Дніпрі. Хтось проводить усе дитинство в трьох квадратах пісочниці біля дому, а його пісочницею були десятки квадратних кілометрів устя Дніпра. Він знав кожну протоку, кожен острів, кожне озеро, а іноді мені здавалося — і кожну нору рака, яких у Дніпрі було без ліку. Рибалити починали бадьоро — з азартом мисливця, який ми успадкували від наших пращурів: гарне полювання — щасливе життя. Тут у хід ішла мамина губна помада, яку додавали до хліба, щоб, мабуть, модні карасіхи клювали завзято та відчайдушно. Найменшій дитині на рибалці обов’язково, тільки щоб вона не бачила, садили на гачок уже спійману рибу і закидали назад у річку. Щастю дитини від першого в житті улову не було меж. Дорослі при цьому щиро хвалили та раділи так, ніби це їхній перший у житті улов.

Діло по обіді: перші відчуття голоду та втоми. Сонце в зеніті, вода — як парне молоко, пісок — наче сковорідка в пеклі. Треба варити чар-зілля. Саме в цей момент, з дозволу бувалих рибалок, я, розмахуючи казанком, біг до річки набирати воду. Так-так, справжня дніпровська юшка вариться на річковій воді. У цей час батько починав ловити раків; інколи мені здавалося, він міг наловити кучу раків навіть у пересохлому руслі.