Скажіть хай хтось, що це українська хустка лежить в індіанському відділенні банку і не відіграє певну свою культурну роль!Нє, ну якщо без дурнів, то по легенді українці в цій місцевості більше сотні років тому вели культурний обмін з племенами.А тепер розкажу круту історію. В мене досі око співається.Пішли мі малим складом сімʼї, тупи малий в школі, платити податки. О так, ми настільки багаті, що доводиться сплачувати. (Дякую всім за співчуття).Поки жінка говорила з працівником, я досліджував хустки. Одним оком (ну може й двома, хто ж його лівим бачить?) я приглядався за малою.Картинка один: мала на лапала кнопку і відкриває автоматичні алюмінієві двері, звичайні, не роздвидні.Далі я втрутився із своїми порадами в розмову, бо в результаті, ніц і не вийшло, але - відволікся.Картинка два: двері вже зачиняються, десь на половину, всі 4 пальці малої всередині, в алюмінієвій пастці і пастка скоро зачиниться.Метрів 3-4. Я оцінив вже в польоті: однією рукою штовхаю двері на відкриття, іншою притримую, без спроби витягнути, малу. Адже якщо пальці вже, то зроблю гірше, якщо ні, то двері то я вже прикрив.А далі вже картина маслом: я лежу на спині, ногою тримаю двері, в руках мала, яка виє як тисяча чортів, навколо всі стоять і не рухаються.Першою прибігла керівник відділення, спитала чи все ок, сказала, що не треба вибачатися, вона просто хоче знати, як вона може допомогти і чи все гаразд з дитиною.Я переконав її, що мала просто злякалася і що пальці в нормі, а я, щоб більше їх не лякати, зачекаю маму на вулиці.Там ми складали з камінчиків піраміди і ламали їх по черзі, світило сонечко і пальці рухались як завжди.Постфактум я просто уявив себе на місці керівника відділку. Це ж Канада… тут мінімально буде службове внутрішнє розслідування, максимально - цивільний позов. І страхова. І служба захисту дітей від батьків, типу мене…А податки вже з дому проплатили.#kids