камо грядеши

не знаю, чи є тут люди, які чекали від мене академічних апдейтів і підписані заради якихось академічних вайбів, то мушу сказать: не ждіть, нічо не буде. учора пішла я у відділ аспірантури і дізналася, що краще мені йти в академвідпустку, бо тепер дисертацію треба подавати за 9 місяців до захисту, а до 11 вересня мені треба захиститися і отримати диплом про присвоєння ступеня. звісно, як завжди ніхто нічого не знав, тож якби я не зайшла спитать, як діла, то і не знала, що за місяць мені треба здати повний текст дисертації. після годинних інтеракцій в коридорах університету, по телефону, коли мене питали, чи я вмію читати, ми спільно з науковою керівницею ухвалили рішення ризикнути і зліпити за місяць якусь дисертацію, яку я подала б, а у травні захистила, бо якщо я піду в академ, то не факт, що буде куди вертатися, бо в липні кафедра буде проходити акредитацію, тому якщо раптом не пройде, то і захищатися не буде де. тож у мене залишилося 28 днів на 4 розділи дисертації. чи страшно мені? так. чи вірю я в те, що вийде? так. але я дуже не хотіла опинитися в ситуації, коли те, що я справді люблю, доводило б мене до виснаження вкупі з рештою робіт, які якось теж треба робить. але як я зрозуміла минулого року, науку не цікавить моя людськість, її цікавить кількість і швидкість. тож треба зробить ривок.

неприємно усвідомлювати, але художні тексти про чорнобиль важко і дискурсом назвати. це розірвані шматочки розпачу і соцреалізму. світлана йовенко спробувала поєднати документалістику, просту і офіціну мову у повісті "жінка в зоні", але не вийшло (ну вийшло хіба непогано прописати зверхність ліни костенко), бо з одного боку це можна вмістити в шухлядку любовного роману, а з іншого боку, там звідкись з'являється документалістичний стиль про ліквідаторів, про яких там і не йшлося. також є володимир яворівський і його "марія з полином наприкінці століття". про цей роман можна знайти згадки у щоденнику самого олеся (!) гончара (!): "дзвонив яворівський, він був у чорнобилі, розповів мені цілу новелу про бабусю". насправді ж текст про що завгодно, але не про бабусю, та й не про чорнобиль, яворівський писав його як реакцію на події, одразу ж, скомпілювавши вайб "україни в огні" довженка і "марії" самчука, де велика праматір лишається, коли весь її рід гине через катастрофу, але не обійшлося без масних сцен...хіба з певної часової дистанції теодозії зарівні вдалося подивитися на постчорнобильське життя інакше в "мовчанні цезію". там головна персонажка проживає свою старість у зоні відчуження, провадячи боротьбу з інвазивною природою. це щільний текст про самотність і про те, як стара жінка не застрягає в пам'яті, а навпаки закриває собі доступ до неї. можливо, бо життя "до" просто не існувало, або ж воно не здається реальним тепер, тож його неможливо повернути навіть на рівні індивідуальної свідомості.

сьогодні святкуємо уродини Майка Йогансена🥳🥳🥳Я загалом його дуже люблю, бо він — людина-вайб, а «Подорож…» мене цікавить як текст-омаж на Нечуя, ба більше — я в захваті від того, як Йогансен використовує типаж баби Палажки та баби Палажки для власного формалістичного експерименту, хоча для геронтології тут нема чим особливо поживиться😔«Апокрифічна баба» зʼявляється в тексті як чергова картонна схематично прописана персонажка, а також як пародія на пародію на «бабів» Нечуя-Левицького. Так стара жінка приміряє на себе всі ролі, які зазвичай дістаються персонажкам її віку в рамках текстового простору: вона може бути і звичайною сільською старою, яка розповідає небилиці і пліткує, то стає перекупкою.Ярина Цимбал підкреслює, що незважаючи на свою підкреслену нереалістичність, «леґендарна баба» наділена цілком реальними характеристиками збірного образу старої жінки. Йогансену, як і Нечую, зовсім не йшлося про демарґіналізацію старої персонажки, не дарма оповідач «Подорожі…» підкреслює, що «апокрифічної баби фактично не існує, це «суто абстрактна величина, альгербраїчний знак, а не жива людина», тобто пародія на пародію ще більше затіняє стару жінку

я дуже чекаю на колетт! і зараз я вам розкажу, чому!Ім'я Колетт Ганна Улюра пов’язує з «інтимною революцією». Тож цілком закономірно, що авторка, описуючи частково власний досвід, виведе тілесне жінки, що старіє, у площину сексуальності в романі «Шері» (1920). Текст написаний в естетиці прекрасної епохи, яка тоді якраз минала. Зміну духу часу відчуває і головна героїня роману — 49-річна Лея. Її життя стрімко рухається в бік старіння, позаду в неї — заможне життя куртизанки та багаторічний роман із 24-річним юнаком Шері. Колетт буквально вперше в історії літератури дає можливість старій персонажці бути сексуально розкутою та визначати напрямок власного буття, що не зазнає особливих змін тоді, коли жінка усвідомлює, що починає старіти.Сама Колетт мала власну програму на радіо, де могла спілкуватися зі своїми слухачками та читачками. В одному з випусків вона відповідає слухачкам, що в листах скаржилися авторці на настання старості й питали поради щодо того, як пережити цей ганебний період життя, через який їм доводиться так страждати. Колетт натомість відповідає сміливо й життєствердно: «Страждати — це справді ознака чутливості. Але я думаю, що більш нагальні і приємні справи, ніж та незрівнянна трата часу, яку називають стражданням». Авторка визнає, що легко бути спокусницею у двадцять чи тридцять, але ціле завдання — спокусити зморшками чи волоссям, що більше не є таким сяйливим, як раніше. Важливо, що вона не заперечує ні фізіологічного, ні психологічного аспектів старіння, що часто призводять до значної фрустрації, проте старість для Колетт — це не завершення життя, а ще один його етап.Подібно мислить і її персонажка. Лея не дисоціюється і не заперечує свого старіння, але вона разом із тим репрезентує не просто суб’єктну жінку, вона сильніша за Шері. Він повинен їй підкорюватися і визнавати її владу. Очевидно, що змалювання такої динаміки стосунків сколихнуло суспільство і викликало різкі реакції, але роман став сенсацією, як і сама Лея, яка не намагалася втримати біля себе ні Шері (а це саме він розмірковує на початку тексту про старість своєї коханої), ні молодість. Очікуваним фіналом тут могла б бути трагічна розв’язка, проте сюжет працює на користь Леї: помирає не вона, а саме Шері, тобто жіноче старіння зрештою перемагає вікові стереотипи. Ба більше, сиквел «Кінець Шері» (1926) дослідники називають «історією зцілення», що змінює оптику на жіноче старіння в літературі.

А я все пишу і пишу свою дисертацію про жіноче старіння в літературі🤪це ніколи не завершиться (я тільки почала, будьмо чесними). є така неймовірна гілка геронтології, яка зветься наративною, і от я скільки про неї думаю, стільки ще більше шпортаюся в розумінні того, як ми говоримо про старість. по-перше, є доволі відома концепція Поля Рікера про наративну ідентичність. ми є тим, про що і як розповідаємо іншим про себе. Рікер вірив, що наративна ідентичність потенційно може допомогти людині сформувати стабільний і чіткий образ «я», але це все за умови, що сам оповідач стабільний і не в кризі. тут і починаються проблеми для геронтології. старі люди майже ніколи не є стабільними, вони буквально перебувають у найбільшій життєвій кризі. більш того, вони володіють ненадійними оповідями, які Рікер не хоче бачити. а як же деменція, яка породжує численні оповіді, які ніяк не узгоджуються? їх відкидати не можна, для розуміння старіння вони потенційно можуть дати надзвичайно багато. по-друге, є наративна уява. це основа нашого конструювання кожної окремої оповіді, сукупність яких і має формувати наративну ідентичність. а ще є наративні середовища. і там все тяжко. бо будь-яка спільнота є наративним середовищем, яке володіє структурами і моделями оповіді, які ми благополучно перебираємо собі. та не лише структурою єдиною, навіть афекти, емоції, наше ставлення до того, що ми розповідаємо іде саме від цих наративних середовщ. вони ще й накладаються. тобто розказує нам стара людина про свій досвід старіння, а як зрозуміти, де тут її, а де тут те, що їй накинула родина, друзі, культура? одна з чільних літературних геронтологинь (Марґарет Морґанрот Ґуллетт) писала: володіти життя означає володіти наративом. Виходить, нема у нас життів, бо чи не всі наративи нам не належать, а просто собі існують у спільному користуванні😭

доволі тривалий час я думала над тим, чому в українській мові настільки закоренилися слова "дід" і "баба" на позначення старих людей, які не є нашими родичами, бо ми можемо так називати буквально чужих незнайомих людей. в розрізі жіночої старості мене це інколи навіть дратувало, бо старі жінки можуть і не мати дітей чи онуків, чого це вони одразу баби🤨учора знайшла про це невеличку статтю від історикині Ірини Батирєвої, яка змусила переглянути моє ставлення до цих лексем. справа в тім, що в традиційній українській культурі дідами і бабами називали як конкретних родичів старого покоління, так і використовували ці слова на позначення пращурів роду, цим самим оживляючи їх і включаючи їх у міжґенераційний ланцюг взаємин. якось мала розмову з паном професором-фольклористом про те, скільки років було Наталці Полтавці, що її матір називали старою, а ще чому це найчастіше діти в казках народжувалися саме в діда і баби, а не батька і матері. якщо ж дивитися на діда і бабу як символічних родоначальників (простіть за патос), то тоді питань нема, а Терпилисі було десь ледь 40, тож старістю там і не пахло, але важка фізична праця і виснажливі умови життя рано зістарювала жінок (та й чоловіків). окрім того, дідом та бабою часто називали важливі обрядові предмети, а також дід, наприклад, у слов'янських народів часто виступав як репрезентація Бога (колись я читала низку сербських легенд у працях Драгоманова саме з такою сюжетною лінією). тож хочемо ми цього чи ні, бодріяр трошки помилився, кажучи, що слова зовсім втратили зв'язок зі своїми позначниками, тому виникають ситуативно. а от і ні, кажуть йому українські дід і баба.

коли я думаю про Крим, то згадую дельфінів у голубому морі, кипариси на вулицях Ялти, де я стабільно місяць на рік проводила разом з бабусею. тоді я в якійсь лихоманці читала підручники з історії про козаків, а чоловік, в якого ми жили, якраз на козака і скидався. ми з бабусею ліпили йому вареники, а він нам запарював лавандовий чай і пригощав пряниками. я пам'ятаю розжарений асфальт, яким я йшла, коли порвалися мої босоніжки дорогою з пляжу. згадую, як добре було лежати в палісаднику під вечір, спостерігати там за равликами після дощу. усе своє дитинство я мріяла стати білявкою. і саме в Криму ця мрія здійснилася. я маю фотографію з набережної в білій перуці і сукні принцеси. якось я наковталася морської води і потрапила в лікарню. ще я ніяк не можу забути смачнющих пончиків і чібєрєк із сиром і кропом.моє сприйняття Криму туристське і дитяче, тим не менш пам'ять про той простір болить і не дає мені спокою. тому говорити про Крим -- буквальна потреба, бо простір існує тоді, коли його відтворюють знову і знову численні індивідуальні пам'яті. наш другий епізод про Крим якраз дає оптику Криму не відпочинкового, а свого, домашнього. ми разом з Еліною Новохацькою говоримо про те, як працює пам'ять про окупований півострів, яким він фігурує в серці людини, яка там народилася і стала його голосом. говоримо про уяву і горор, про депортацію і свободу, про деколонізацію і способи відкриття себе. і, звісно, як завжди: про літературу. слухайте правду і кривду на всіх доступних майданчиках, ця розмова особливо потрібна і трепетна, бо вона -- про нас і про наш дім. https://open.spotify.com/episode/1YfWbDqkcrdnuy0a6NGjGZ?si=0143929005f04269

за відчуттями повернутися в оточення родини схоже на ходіння по розпеченому асфальту в +30. я загрузаю в мовчанці і липкій нестачі простору для сліз. у дитинстві, пам'ятаю, я мріяла навчитися плакати беззвучно, бо мої плачі завжди були гучні і привертали увагу. я хотіла поміститися в сльозу, залізти під стіл і стати непомітною. щось подібне й досі гризе мене, коли я бачу свої дерева і відчуваю, як до горла знову і знову підступають слова, які я проковтну, які я потім колись вночі проплачу. але не скажу. я не скажу, бо я не можу сказати, бо ніхто з них не знає способу мого буття, який пролягає між чеканнями. і від цих чекань хочеться вмуруватися в стіну і стати частиною дому, що чекає і не зрушить з місця. я не скажу, бо біль не ословлюється, бо як виміряти час разом, коли у вас всього доба-дві-три, але не більше, щоб набутися? а набутися неможливо. сьогодні я згадала листівку. це було 14 лютого 2022 року. там був надпис: я не надивився на вас. а потім я думаю, що ми не надивилися з того часу одне на одного, бо у нас немає часу. у нас завжди немає часу. тут же, вдома, застигла ціла вічність. тут можуть надивлятися досхочу, але от біда. ніхто не хоче.

сьогодні дочитала невеличку брошурку польського есеїста даріуша чая "антропологія як духовна вправа" і трошки повернулася до університетських часів, коли на парах з герменевтики слухала про те, що література має не вчити, не виховувати, а змінювати нас в процесі читання. сам чая посилається на розлюченого літературознавця вотерса, який пропонує повернути в моду екзистенційне читання, де в центрі -- моє розуміння, моє життя і моя відповідь на прочитаний текст. також він посилається на працю п'єра адо, в якій той пропонує читати античних філософів саме з перспективи оцього духовного вправляння, чим воно було для всяких аристотелів і платонів, і чим воно може стати потенційно для нас: "життя ми проводимо за читанням, тобто здійснюючи екзегези, навіть екзезегези екзегез..., проводимо своє життя за "читанням", але не вміємо читати, тобто зупинитися, звільнитися від турбот, повернутись до самих себе, відкласти набік свої пошуки довершеності й оригінальності, спокійно медитувати, перетравлювати, дозволити текстам промовляти до нас. Це духовна вправа, одна з найскладніших" не те слово. чая цитує ґете, який ділиться, мовляв, на те, щоб навчитися читати, йому довелося витратити 18 років свого життя

поки я зависла у невагомості десь між тим, щоб дописати нарешті перший розділ і плюнути вже на нього, розкажу вам про розкішне оповідання новозеландської авторки, яка входила до блумзберзького гуртка. ідеться про кетрін менсфілд і її текст "картинки". можливо, це одне з найкращого, що було написано про жіноче старіння. міс ада мосс прокидається від холоду у зйомній кімнатці під дахом. орендодавиця каже: чєлка, може заплатиш за житло чи не судьба? вони сваряться, і міс мосс обзиває господиню тарганом. десь на цьому моменті я почала думать, що це жіноча версія "перевтілення". кафці таке і не снилося. Жінка роздивляється свої варикозні ноги і намагається співати і налагодити контакт зі своїм дзеркальним відображенням. те натомість кривиться їй у відповідь. тарганом тут є саме вона, адже за вікном триває перша світова, її контральто нікому не треба, а побігти за орендодавицею вона не може, бо нічна сорочка на спині розділена навпіл (ми і так вже зрозуміли, що все це десь плинно тече в голові міс ади, і що маємо справу не з реальністю, а зі викривленою свідомістю реальноті). далі міс ада ходить на проби і намагається знайти бодай роботу акторки. усі її спроби невдалі. вона сідає на лавочці в парку і хоче залишитися там назавжди. дістає кишенькове люстерко, щоб знайти підтримку від нього, а воно знову корчить їй міну. і все. персонажка зневірюється і просто пливе на яхті від ресторану. де взявся ресторан і яхта? ну це вже питання до змученої свідомости міс ади мосс, чиє контральто виявилося марним і непотрібним