сьогодні дочитала невеличку брошурку польського есеїста даріуша чая "антропологія як духовна вправа" і трошки повернулася до університетських часів, коли на парах з герменевтики слухала про те, що література має не вчити, не виховувати, а змінювати нас в процесі читання. сам чая посилається на розлюченого літературознавця вотерса, який пропонує повернути в моду екзистенційне читання, де в центрі -- моє розуміння, моє життя і моя відповідь на прочитаний текст. також він посилається на працю п'єра адо, в якій той пропонує читати античних філософів саме з перспективи оцього духовного вправляння, чим воно було для всяких аристотелів і платонів, і чим воно може стати потенційно для нас: "життя ми проводимо за читанням, тобто здійснюючи екзегези, навіть екзезегези екзегез..., проводимо своє життя за "читанням", але не вміємо читати, тобто зупинитися, звільнитися від турбот, повернутись до самих себе, відкласти набік свої пошуки довершеності й оригінальності, спокійно медитувати, перетравлювати, дозволити текстам промовляти до нас. Це духовна вправа, одна з найскладніших" не те слово. чая цитує ґете, який ділиться, мовляв, на те, щоб навчитися читати, йому довелося витратити 18 років свого життя