Telegram statistics channel - @ukrkozaki

Як козаки дипломатію розвивали.📜🖋💪Якщо ти думаєш, що козаки вміли лише махати шаблею в степу, то ти недооцінюєш інтелект людей, які тримали в напрузі половину Європи. Олекса, передаючи запечатаний сургучем пакет посильному, знав: іноді одне вчасно сказане слово або таємний лист важать більше за залп цілого артилерійського полку. Козацька дипломатія XVII століття — це не про фуршети, а про виживання в оточенні трьох наддержав, де кожен «союзник» спав і бачив, як накинути на тебе ярмо.Запорожці були повноправними гравцями на великій шахівниці. Поки старшина бенкетувала з іноземними послами, за зачиненими дверима вирішувалися долі королівств. Військо Запорозьке мало свої представництва у Ватикані, вело перемовини з Версалем і шведським двором. Олекса пам’ятав, як на Січ прибували посланці від австрійського імператора чи московського царя, і кожен намагався перекупити козацьку шаблю. Альберто Віміна у 1656 році вражено писав, що ці «степові воїни» мають напрочуд гострий розум і здатні до ведення найскладніших переговорів, приховуючи свої справжні наміри за зовнішньою прямолінійністю.Таємні перемовини часто велися через мережу «агентів» — монахів, купців або кобзарів. Листи писалися алегоріями, де замість імен вживали прізвиська, а замість дат — релігійні свята. П’єр Шевальє підкреслював, що козаки були майстрами інтриги: вони могли одночасно вести переговори з поляками про мир і в той самий час підписувати таємну угоду з султаном про спільний похід. Олекса бачив, як гетьманські універсали розсилалися по всій Європі, маніпулюючи інтересами держав так, щоб у центрі завжди залишалася вигода для Війська Запорозького.Це була дипломатія на межі фолу. Помилка посла означала не просто ганьбу, а палю або шибеницю. Саме тому козацькі дипломати були людьми з феноменальною пам’яттю та знанням мов — латини, турецької, татарської. Вони грали на суперечностях між католицьким та ісламським світом, виторговуючи для себе автономію та права. Гетьманщина за часів Хмельницького та Мазепи була не об’єктом, а суб’єктом міжнародного права, чий підпис на угоді міг змінити кордони цілих імперій.Сьогоднішня українська дипломатія — це пряме продовження тієї козацької гри. Як і тоді, ми змушені маневрувати між інтересами світових гравців, створюючи альянси там, де їх не чекали. Козацька «хитрість» тепер називається стратегічними комунікаціями, а таємні посильні Олекси замінені зашифрованими каналами зв’язку. Але суть не змінилася: ми доводимо світу, що Україна — це не «сіра зона», а самостійний гравець, чия армія та воля визначають майбутнє всієї європейської архітектури безпеки. Як тоді козацький лист міг зупинити війну, так сьогодні наше слово на міжнародній арені визначає, чи отримаємо ми зброю для остаточної перемоги.Поділися постом та не забуть про👍

Козацька "криптографія": Як шифрували листи та передавали сигнали в степу.🔥⚔️💪Якщо ти думаєш, що козаки в степу були відрізані від світу, то ти не знаєш, як працювала «степова криптографія». У часи, коли не було радіозв’язку, запорожці створили систему передачі даних, яка за швидкістю могла конкурувати з телеграфом. Олекса, стоячи на вершині могили-кургану, знав: якщо на горизонті зблисне ледь помітний вогник, за годину про ворога знатиме вся Січ, а за дві — мобілізуються полки за сотні верст.Основою цієї мережі були «фігури» — піраміди з двадцяти чи більше смоляних діжок, розставлені на найвищих точках степу. Олекса пам’ятав, як важливо було правильно підпалити таку вежу: спочатку йшов густий чорний дим (сигнал тривоги вдень), а потім — яскравий стовп вогню, який було видно вночі на 30–40 верст. Це була жива ланцюгова реакція: побачив вогонь на сусідньому кургані — негайно пали свій. Дмитро Яворницький описував цю систему як неймовірно чітку: за лічені хвилини сигнал пролітав від кордонів Дикого поля до самого Чигирина чи Січі.Але справжня «криптографія» починалася там, де вогонь був безсилий. Козацька розвідка, або пластуни, використовували систему таємних знаків, зрозумілих лише своїм. Олекса часто залишав на корі дуба ледь помітні зарубки або особливим чином складав гілки терену біля переправи. Один зламаний сучок міг означати «тут пройшло триста кінних», а камінь, покладений на певну сторону — «засідка попереду». Як зазначав Альберто Віміна у 1656 році, козаки мали надзвичайну здатність орієнтуватися та передавати інформацію там, де іноземець бачив лише пустку.Коли ж потрібно було передати письмовий наказ, використовували шифрування змісту. Листи часто писали «між рядків» або використовували алегорії, де замість назв полків чи міст вживали прізвиська або назви тварин і рослин. П’єр Шевальє підкреслював, що козаки були напрочуд хитрими в питаннях приховування своїх намірів. Олекса згадував, як таємні послання зашивали в підошви чобіт або ховали всередину хлібин, а посильні-козаки імітували сліпих кобзарів чи жебраків, щоб пройти крізь ворожі застави.Сьогоднішня система «Кропива» або супутниковий зв’язок Starlink — це прямі нащадки козацьких «фігур». Те, що тоді робилося за допомогою смоли та диму, сьогодні виконується цифровим кодом. Швидкість передачі інформації від розвідника («пластуна») до артилерії («гармашів») залишається вирішальним фактором. Козацька хитрість із «фігурами» була першим прикладом мережецентричної війни на наших теренах: коли кожна одиниця в степу є частиною єдиного інформаційного поля. І як тоді Олекса чекав на вогонь із кургану, так сьогодні боєць чекає на координати з дрона, щоб накрити ворога вогнем ще до того, як той розгорнеться в бойовий порядок.Поділися постом та не забуть про👍

Козацькі іноземці: Хто ще воював під бунчуком?🔥⚔️💪Якщо ти вважаєш, що Січ була закритим клубом «тільки для своїх», то ти недооцінюєш козацький прагматизм. У XVII столітті Військо Запорозьке було справжнім «іноземним легіоном» Східної Європи, куди професійні військові з усієї монархічної Європи їхали не за романтикою, а за унікальним бойовим досвідом і можливістю реалізувати свої таланти без огляду на походження. Олекса, дивлячись на те, як німецький рейтар чи шотландський стрілець чистить свій мушкет поруч із куренем, розумів: війна — це мова, яку розуміють усі, особливо коли йдеться про професіоналізм.Європейців на Січ гнала не лише спрага наживи, а й наслідки Тридцятилітньої війни (1618–1648). Коли в Німеччині чи Франції ставало занадто «тісно» від безробітних солдатів, вони шукали нових ринків, і український степ був ідеальним місцем. Француз П'єр Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663) детально описував, як іноземні офіцери приносили з собою західні військові стандарти. Особливо цінувалися німці — майстри фортифікації та артилерії. Саме завдяки таким «найманцям» козацька артилерія за Богдана Хмельницького почала стрімко змінюватися: з'явилися чіткі стандарти калібрів та нові рецепти порохових сумішей, що робило наші залпи точнішими й потужнішими за польські.Шотландці на Січі — це взагалі окрема історія. Багато з них опинилися тут після репресій Кромвеля або просто як професійні піхотинці, що шукали кращої долі. Вони приносили з собою досвід західної лінійної піхоти, який козаки майстерно адаптували до своїх реалій. Гійом де Боплан згадував, що козаки охоче запозичували іноземні технології, але завжди переробляли їх «під себе», роблячи зброю легшою та мобільнішою для умов маневреної війни в степу. Ці іноземці часто ставали інструкторами для новостворених підрозділів «виборних» козаків, навчаючи їх сучасним на той час методам облоги фортець та ведення вогню шеренгами.Особлива роль належала «гармашним майстрам» із Західної Європи. У часи визвольних змагань (1648–1657) Хмельницький активно залучав іноземних ливарників та інженерів для створення потужної артилерійської бази в Чигирині. Вони допомагали впроваджувати технології лиття легких мідних гармат, які було зручно перевозити на возах, що пізніше так дивувало Альберто Віміну під час його візиту до козацької столиці у 1656 році. Іноземці не просто воювали під бунчуком — вони ставали частиною козацького організму, часто приймаючи православ'я та отримуючи нові прізвища на кшталт «Німець», «Лях» чи «Шот».Увечері біля багаття, коли іноземець у потертому європейському дублеті пояснював Олексі принципи балістики, народжувалася та сама непереможна сила, що змушувала тремтіти імперії. Січ була плавильним котлом технологій, де західна військова школа поєднувалася з непередбачуваною степовою тактикою. Іноземні фахівці стали тим «технічним містком», через який козацтво отримало доступ до передових розробок Європи, перетворивши свою артилерію та піхоту на професійну силу, здатну вигравати битви світового рівня.Поділися постом та не забуть про👍

Степовий гардероб: Чому шаровари — це практично, а не просто модно.🔥⚔️💪Якщо ти звик сприймати козацькі шаровари як частину сценічного костюма для танців, то саме час подивитися на них очима людини, яка проводить у сідлі по дванадцять годин на добу. У Дикому полі мода завжди йшла за функціональністю, і кожен елемент одягу був продуманий так, щоб власник не загинув від переохолодження, тертя чи власної незграбності в бою. Олекса, поправляючи свій широкий пояс, добре знав, що в степу зайвий сантиметр тканини міг врятувати життя не гірше за добрий панцир.Широкі шаровари з тонкого сукна або полотна були ідеальним інженерним рішенням для вершника. Коли ти постійно заскакуєш у сідло і злізаєш з нього, вузькі штани просто лопнули б або перетиснули судини, обмежуючи рухи. Величезний об'єм тканини створював необхідний повітряний прошарок: влітку він працював як природна вентиляція, рятуючи від перегріву, а взимку дозволяв підчепити вниз теплі хутряні штани, не перетворюючи козака на неповороткого ведмедя. Гійом де Боплан у своєму «Описі України» (1651) зазначав, що такий одяг дозволяв козакам бути надзвичайно рухливими — вони могли блискавично міняти позицію, не відчуваючи супротиву одягу.Жупан теж мав свої секрети, особливо в частині застібок. На відміну від європейських камзолів з безліччю дрібних ґудзиків, козацькі жупани часто мали зміщену застібку або систему гапликів та шнурівки. Це робилося для того, щоб під час шабельної рубки ґудзики не розліталися від кожного ривка, а край одягу не чіплявся за ефес зброї чи кінську збрую. Більше того, щільне прилягання жупана в грудях і спині при широких полах знизу давало повну свободу рукам. Венецієць Альберто Віміна у 1656 році писав, що козацький одяг настільки зручний, що в ньому можна однаково ефективно і веслувати на «чайці», і битися в щільному кавалерійському строю.Окреме питання — навіщо козаку було стільки поясів. Пояс — це не про красу, а про розвантаження хребта і кріплення арсеналу. Широкий шовковий або вовняний кушак, довжиною в кілька метрів, кілька разів обмотувався навколо талії, створюючи жорсткий корсет. Це захищало внутрішні органи від постійної тряски під час галопу та підтримувало поперек. Поверх кушака зазвичай одягали вужчий шкіряний ремінь, на якому вже висіла вся логістика: ніж, кресало, гаман з грошима, порохівниця і натруска. Як згадував Павло Халебський у середині XVII століття, козак завжди мав усе під рукою, і система поясів дозволяла рівномірно розподілити вагу заліза так, щоб воно не бовталося і не заважало в критичний момент.Навіть тканина мала значення. Спідній одяг був переважно лляним або конопляним — ці матеріали добре відводили вологу і мали антисептичні властивості, що було критично в умовах антисанітарії походів. Коли сонце сідало за обрій і степ накривала холодна роса, козак просто накидав поверх жупана кирею — важку накидку без рукавів, яка заміняла і плащ, і намет, і ковдру. Козацький гардероб був зразком автономності: у ньому не було нічого зайвого, і кожна деталь працювала на одну мету — вижити і перемогти в умовах нескінченної війни.Поділися постом та не забуть про👍

Козацька кулінарія: Меню на межі виживання. 🥣🥄Олекса сидів біля коня і похмуро роздивлявся вміст свого казанка. Це не був святковий обід. Це була тетеря — найпоширеніша страва в походах. Рецепт простий: береш житнє борошно, розводиш його квасом або водою до стану рідкої каші, кидаєш туди трохи пшона і вариш. Смак? Ну, скажімо так: їсти можна, якщо ти не їв дві доби.— Знову ця замазка? — буркнув молодий джура, колупаючи ложкою сіру масу.— Радій, що не сухарі з черв'яками, — відрізав Олекса. — Тетеря сили дає. На ній козацтво пів Криму пройшло.Про це, до речі, писав той самий Боплан у своєму «Описі України». Він зазначав, що козаки в походах були вкрай невибагливі. Головний принцип — їжа має бути сухою або такою, що не псується на сонці.— Що там у тебе в сумці? — запитав Олекса, кивнувши на шкіряний мішок сусіда.Там був щір (в’ялена риба) і саламаха — ще одна варіація гречаного борошна, розтертого з водою. Якщо пощастило знайти дикий мед або кинути туди шматок старого сала — це вже вважалося за банкет.— А м'ясо де? — не вгавав малий.— М'ясо в степу треба спочатку наздогнати, — засміявся Олекса. — Ми не на весіллі. Справжній козак їсть раз на день, увечері. А вдень жуй кулигу (сушене тісто) або смокчи корінь рогози. Він солодкий і трохи вгамовує спрагу.Найбільшим делікатесом був куліш. Пшоно, вода і багато сала (якщо воно ще не прогоркло від спеки). У походах куліш варили рідким, щоб одночасно і поїсти, і напитися. Гійом де Боплан згадував, як козаки майстерно ловили рибу в річках, сушили її на сонці без солі (бо сіль — то дорого), і так рятувалися від голоду місяцями.— Знаєш, яка найкраща приправа до тетері? — спитав Олекса, проковтуючи останню ложку.— Яка?— Дике поле під копитами і знання того, що завтра ти можеш взагалі нічого не з’їсти. Одразу смак з’являється.Він витер ложку об шаровари і вклався на траву. Козацька кухня — це не про смак, це про паливо для тіла. Коли в тобі тільки миска борошняної бовтанки, а треба махати шаблею шість годин поспіль, ти починаєш поважати кожен грам того пшона.Поділися постом та не забуть про👍

Як Олекса вперше прийшов на Січ.🔥⚔️💪Олекса стояв на березі й дивився на Січ. Не такою він її уявляв. Думав — щось велике, як місто. А тут — укріплення, курені, люди… і всі зайняті своїм ділом.— Чого став? — буркнув один козак. — Якщо прийшов — заходь.Олекса зайшов.Його не питали, з якого він роду, чи багатий, чи бідний. Питали інше: чи тримав зброю, чи витримаєш дорогу, чи не втечеш у першому бою.Перші дні він більше дивився, ніж говорив. Тут ніхто не носився з новачками. Хочеш — вчися. Не хочеш — довго не затримаєшся.Йому дали місце в курені. Не окрему хату, не ліжко — просто місце. Спиш, де є. Їси разом з усіма. Робиш те, що скажуть.Найважче було не це.Найважче — звикнути, що тут усі рівні. Вчорашній селянин сидить поруч із тим, хто вже десятки походів пройшов. І якщо ти дурень — це швидко стане видно.Олекса того вечора мовчки їв куліш і слухав, як старші говорять про море, про Крим, про походи. І вперше зрозумів, що дороги назад вже немає.Бо Січ не тримає силою.Але якщо залишився — значить, сам так вирішив.Поділися постом та не забуть про👍

Чому козаки не будували великі міста в степу.🔥⚔️💪Коли дивишся на карту степів Півдня, мимоволі виникає питання: чому козаки, які контролювали ці простори, не будували там великих міст? Землі ж вистачало — став, де хочеш, зводь укріплення, заводь торгівлю, живи спокійно. Але саме “спокійно” — це слово, якого в тому степу не існувало.Я чув від старих козаків просту відповідь: місто в степу — це запрошення для ворога. Степ відкритий, як долоня. Якщо ти поставив велике місто — ти вже не сховаєшся. Ти прив’язаний до стін, до запасів, до людей, які не можуть швидко знятися й піти. А ворог — татари, османи, інші — якраз і чекали таких місць. Бо місто — це здобич: там є що грабувати і кого брати в полон.Козаки ж мислили інакше. Їхня сила була в русі. Сьогодні ти тут — завтра тебе вже немає. Січ теж не стояла вічно на одному місці: змінювали її не від хорошого життя, а щоб не дати ворогу звикнути. Великі міста — це для тих, хто має міцний тил і кордони. А в степу кордон — це там, де ти зараз стоїш із шаблею.Замість міст козаки будували зимівники, невеликі укріплені поселення, розкидані по балках, біля річок, у місцях, де можна сховатися. Їх було важче знайти, ще важче — взяти. І навіть якщо ворог знаходив один — це не означало, що він контролює територію. Бо поруч уже були інші.Ще одна річ — логістика. Велике місто треба годувати. А в степу це складно. Землеробство там було, але не настільки стабільне, щоб утримувати великі маси населення. А козаки не були прив’язані до поля — вони жили з промислів, рибальства, походів. Їм не потрібен був постійний центр — їм потрібна була свобода руху.І головне — психологія. Козак не хотів ставати міщанином. Бо місто — це правила, податки, залежність. А Січ і зимівники давали інше: ти сам відповідаєш за себе і за товаришів. Немає стін — є степ. І якщо ти вмієш у ньому жити, то він для тебе не ворог, а союзник.Якщо провести паралель із сьогоднішнім днем, то логіка та сама. У сучасній війні великі стаціонарні об’єкти — це перша ціль. А виживає той, хто рухається, маскується, не прив’язується до однієї точки. Козаки це зрозуміли ще кілька століть тому, без супутників і дронів.Тому вони й не будували великих міст у степу. Не тому, що не могли — а тому, що були розумнішими, ніж це здається на перший погляд. Бо іноді найкраща фортеця — це та, якої немає.Поділися постом та не забуть про👍

цей деньКоліівщина, повстання проти терору.🔥⚔️💪Про ті дні я чув не раз від людей, що ходили тоді по Поділлю й Волині — і говорили вони не як про звичайний бунт, а як про щось більше, ніби земля сама піднялася проти тих, хто на ній давно вже почувався паном. 14 квітня 1768 року почалося те, що згодом назвуть Коліївщиною, але тоді ніхто не давав цьому назви — просто пішли в степ, у ліси, в міста, бо далі терпіти вже не було сили.На чолі стояв Максим Залізняк — запорожець, людина не з паперу, а з пороху і дороги. Кажуть, що він прийшов із Січі не сам, а з думкою, що час настав. До нього швидко пристали інші — серед них Іван Гонта, сотник уманський, який спершу служив тим, проти кого згодом піднявся. Були й інші ватажки — Бурка, Шило, Журба — кожен зі своїм загоном, але всі з однією причиною.Причини ті не були нові. Утиски православних, панщина, знущання над людьми, обмеження козацьких прав — усе це накопичувалося роками. І коли це прорвалося, то вже не зупинити було ні наказами, ні обіцянками. Гайдамацькі загони росли швидко. До них ішли не тільки місцеві — приходили люди із Запорозької Січі, з Лівобережжя, зі Слобожанщини. Не всі були досвідченими воїнами, але всі були злі й рішучі.Рух цей ішов хвилею. Села підтримували повстанців, міста відкривали ворота або бралися штурмом. Найгучнішою стала Умань — коли Гонта перейшов на бік повстанців, місто впало швидко. І тоді вже стало ясно: це не просто бунт, це щось, що за розмахом справді нагадує війну часів Богдан Хмельницький. Але без єдиного центру, без чіткої державної програми — більше як вибух, ніж як продумана кампанія.І в тому була сила — і слабкість одночасно. Бо коли люди піднімаються масово, їх важко зупинити, але ще важче спрямувати. Повстання швидко охопило великі території, але так само швидко почало втрачати лад. Не було єдиного керівництва, не було чіткої системи управління, не було зовнішньої підтримки, яка б утримала це все разом.А вороги довго не думали. Річ Посполита кинула війська, а згодом і російська імперія, яка спершу ніби дивилася осторонь, теж втрутилася. І тут почалося те, що часто буває з такими повстаннями: ті, хто ще вчора здавалися союзниками, раптом стають каральною силою. Залізняка схопили, Гонту стратили жорстоко, повстання придушили.Але пам’ять залишилася не про поразку, а про силу цього вибуху. Бо Коліївщина показала: коли тиск доходить до межі, люди перестають боятися. І тоді навіть без чіткої державної структури вони можуть піднятися так, що це струсить цілий край.Якщо дивитися з сьогоднішнього дня, то тут є знайома річ. У сучасній війні росії проти України теж видно, що головне — це не тільки армія як структура, а й готовність людей ставати до спротиву. У XVIII столітті ця енергія вилилася в повстання, яке не змогло оформитися в державу. У XXI столітті Україна вже має державу — і саме тому ця енергія не розсипається, а працює разом.Поділися постом та не забуть про👍

Великодній стіл.🥮🍯🍗🫘Щоб вам було відомо, то наші пращури козаки освячували паску та наїдки з напоями не кошиками, а цілими возами…Далі наводимо один із описів сучасника:"Скоро Великдень! Ось тут то й проявляється щире українське хлібосольство: навколо церкви стоять вози на яких привезено їстівне для освячення. Іскристий гумор українців в цей момент проявлявся на рахунок фізіономій смажених поросят та незугарності деяких господинь, що не зуміли як слід допекти пасок. Адже нема господаря, котрий би до цього Світлого дня не мав печене порося, ковбасу, паски та принаймні декількох крашених яєць.А ось Великодній стіл заможного козака, що відрізнявся вишуканою різноманітністю наїдків: дві, три навіть чотири велетенських солодких пасок із добірного крупчастого борошна на коров’ячому маслі, яйцях, цукрі та меду; одна чи дві кислих паски; сирна паска, ягня із вершкового масла; пара запечених поросят – одне без начинки, інше – начинене гречкою з печінкою, в зубах у них хрін; двоє запечених ягнят – одне без начинки, друге начинене мигдалем, родзинками з рисом; стегно вудженини (буженина) та стегно вудженини під сіточкою із паперу; кендюх (сальтисон); голова кабана в натуральну його величину з очима з маслин; цибуля зелена; паростки салату зеленого; полумисок пшона, на ньому в сільничці сіль кримка; чималі шматки духмяного сала з проріззю; декілька видів ковбас: кров’янка, ковбаса проста домашня, ковбаса по-панськи, печінкова та інші; коров’яче масло; сир; сметана; вінки цибулі; все це обкладено фарбованими в синю, жовту, мармурову і найбільше в червону фарбу яйцями; ці яйця були як гусячі так і курячі. Поряд із цими наїдками в штофах та дзбанах стояли декілька сортів горілок та наливок; тут були і хріновуха, перчаківка, і калганівка, і кардамонівка, і кусака, і слив’янка, і малинівка, і горобинівка, тернівка та медовуха".Ось такі смачні наїдки везли возами на освячення до церкви наші пращури козаки Війська Запорізького у Світле Христове Воскресіння.Поділися постом та не забуть про👍

Облаштування в козацьких куренях.🛖💪🔥З розповіді запорізького козака Микити Леонтієвича Коржа, записаної Олексою Стороженком:«Наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько — Великий Луг — наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стоя ли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло, свинячу голову до хріну і локшину на переміну, — додав старий з «Енеїди» Котляревського, — і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев'яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев'яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки — михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись Богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. «Спасибі, братчику, — кажуть, — що добре козаків нагодував!» Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, І розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з'їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці".Поділися постом та не забуть про👍