день починаєтьсяя відкриваю рани-шлюзивипускаю ріки нон-стопу, які безперервним потокомзаливають долини у черепах,змивають під корінь уявленняпро те, на чому тримається світ,якщо досі тримаєтьсяв моєму пілпаці дві таблеткивід обох пиздує конкретно:обереш синій туман забуття?знайому гілку метро, де не заступаєш за лінію,зайвого не говориші не обриваєш сонале щосекнуди боїшся, що це зроблять за тебечи приймеш зміни?триматимеш руки напоготовіа очі відкритими широко,щоб дивитись, як зникаютьміста та люди,кохання та друзі,поки не заповняться червоним аж до вій-на -вчитись жити по-новомувилізти із кокону і одразу в бліндаж,де із твого лиш остання банка нон-стопуі розуміння, що ти не одинначебтов моєму пілпаці червона та синяя типу Нео-нацист?кидаю руку від серця до сонячного сплетіннянумо, вихаркуй усе, що там настоялосяза маму, за тата, за тих, хто за кордонами-гратамиі вже не в змозі ні виплакати ні сказати,ну чому ти, сука, мовчиш?а, треба час на подумати?розумію, течія зашвидкаоб пороги можна й подряпатись.виходячи за порігобираючи нову стежку, можна легко зірвати розтяжкуа навіщо?якщо це зробить хтось інший,а за ним інший, інший та іншийрозбомбити власний центр прийнятих рішеньі чекати допоки розрулитьсяні, не розрулитьсяні праворульні наварині ліворульні хайлюксине виїдуть із бездоріжжями в цьому болоті назавждипід якимось номером та й загрузнемодень триваєя відкриваю рани-шлюзисьогодні ми разом дрейфуємов морі відчаю@virshok#карич