STALKERUA

Загинув Хорват. Були знайомі з Майдану. Разом бились з беркутом. Потім постійно випадково пересікались. У Іловайську, Пісках, на акціях і маршах. Чесний, справжній, ідейний, правий. Пам'ятаєш, як ми сиділи у кнайпі і мріяли про велику Україну?Тоді ми лише мріяли та боролися, у нескінченних сутичках з ліваками , й мєнтами ми вели боротьбу?Пам'ятаєш, як ми всі наче один пішли на Майдан де у вогяному вирі горів беркут, там де наша кров тікла рікою, там де ми посміхалися смерті у обличчя?Пам'ятаєш як ми, ще юні, поїхали на війну. На схід йшли ми на боротьбу з московською ордою. Мали з собою лише мрію і автомат. У вирі боротьби гартувалася сталь і тоді ми з тобою із посмішкою на наших зкривавлених обличчях зустрічали смерть.І коли нас ми зникнемо і лиш вітер буде шуміти над курганами у яких поховані ми з тобою. Ми будемо посміхатися з могил, бо знатимемо, поки буде палати вогонь боротьби на милій Україні, — ми житимемо вічно, знаючи, що Україна жива. Сьогодні ти друже отримав вічне життя у боротьбі за Велику Україну, долучився до числа найкращих і я впевнений, що колись ми ще неодмінно зустрінемось, хай не у цьому світі.

На наступних виборах я буду голосувати за ту партію, яка візьме у прохідний список Валерія Маркуса, та інтегрує його спільноту у свою партійну структуру. Його боротьба з хейтспічем, гомофобією, трансфобією, ромофобією, расизмом, сексизмом та ейджизмом не викликає сумніву. Саме такі люди, як Валерій Маркус побудують в Україні толерантне суспільство. Суспільство у якому не буде місця дискримінаці(окрім позитивної), суспільство у якому політичне буде ґрунтуватись лише на особистому. Суспільство у якому не буде поневолюючої білої більшості, де расисти будуть сидіти у таборах, а ейджисти не будуть мати публічної думки. А сексуальний вік згоди буде зменшений до мінімуму, що стане актуально й толерантно до культури майбутніх мігрантів з країн Азії-Африки до України. Суспільство яке буде раде вітати усіх мігрантів й біженців, адже ми маємо толерантно ставитись до усіх народів і українцем є той, хто має громадянство яке ми дамо усім, а не той хто є носієм культури, мови чи за печерною етнічною ознакою. Огидні печерні неонацисти обзивають його нацифобом. Якщо це дійсно так, то Валерій Маркус — мій вибір!У цієї достойної людини навіть псевдо звучить круто. Маркус, це майже Маркс!

Вивчаю біографію Франка й Українки. Хочу дати свій аналіз, щодо участі цих постатей у формуванні української ідентичності.Розгорнута аналітика буде згодом, можливо, колись) А зараз, якщо коротко, то прийшов до висновку, що не дивлячись на антихристиянські й соціалістичні погляди, роль Франка така яка має бути. І вшанування його памʼяті на достойному історичній постаті рівню. Водночас з цим, не можу погодитись з гіперболізованою роллю Українки. Її роль у формуванні націдентичності значною мірою перебільшена й штучно роздута. Часто її зображають як рівну Франку, чи навіть Кобзарю, але це не так. Її діяльність(як на той час) була незначною, а основні погляди дегенеративними, навіть для того товариства Винниченків-Грушевських у якому вона перебувала. І це лиш моя субʼєктивна оцінка постаті, як суспільному діячу, а не як письменниці. Із цікавого про Франка знайшов таке: «У боротьбі за Франка опоненти вдавалися не лише до словесних баталій, але й доходило до фізичних сутичок. Один із таких конфліктів трапився в 1933 р. під час відкриття надгробного пам'ятника Іванові Франку. Тоді молодь з ОУН намагалася не дозволити молоді зі спортивно-пожежного товариства «Луг» покласти вінок до пам'ятника Франку, і закидала луговиків камінням. Жертвами інциденту випадково стали сторонні люди.Інша сутичка відбулася 31 травня 1936 р. в рідному селі Франка Нагуєвичах під час урочистої академії з нагоди 20-ї річниці його смерті. На святкуванні сталася бійка між людьми лівих та правих поглядів. Ця сутичка спровокувала деякі подальші заворушення: «Після кривавої академії в честь І. Франка в Нагуєвичах дійшло до заворушень у Скольому Робітники вибили вікна в українській захоронці, а селянська молодь зачала бити шиби ж**ам. Ув'язнено 14 осіб»

Якщо так подумати, то Німеччина завжди була союзником вільної України.У 1918-му саме завдяки Кайзерівському Райху Україна відродила свою державність, яку втратила одразу після його поразки й перемоги Антанти. Саме дегенеративні ліберальні уряди країн Антанти категорично виступали проти вільної України, та усіляко фінансово підтримували білих, ворогів нашої державності.Поразка Німеччини у першій світовій є тим геополітичним фактором який у майбутньому запустив ланцюжок подій, що привели до смертей багатьох мільйонів українців та продовження нашого рабства. З цим програшем програла й Україна.Вже у роки другої світової відношення до українців з боку Німеччини було гіршим, воно й не дивно, адже багато мільйонів українців були отруєні більшовицькими ідеями й не дивлячись на голодомор, репресії воювали за свого окупанта, за збереження мерзенного більшовицького режиму.Проте навіть у таких умовах, Українці які воювали з більшовизмом бились під українською символікою. Так хоч і її політика щодо України у роки ДСВ була невиправдано жорстокою, все ж концепція Розенберга передбачала для нас більший суверенітет ніж радянська окупація. Хоч він і не був реалізований через діяльність симпатика радянського режиму, - Коха.І ось, сьогодні Німеччина нарешті прокидається після багаторічного сну. Вона знову готується очолити єдину Європу у боротьбі з одвічним східним ворогом.І вона як і 100 років тому, підтримує Україну.

Ця людина стала прикладом для мене, проте у мене кількісно і «якісно» менше поранень.Сер Адріан Картон де Віарт — легендарний британський офіцер, чиє життя більше схоже на пригодницький роман, ніж на реальність. Народився 5 травня 1880 року в аристократичній родині, він прославився як “невбиваний солдат” завдяки своїй неймовірній витривалості та незламному духу. Військову кар’єру розпочав під час англо-бурської війни (1899–1902), де отримав перше серйозне поранення — куля влучила в живіт і пах, але він вижив і повернувся до строю. Це стало лише початком його вражаючої історії зіткнень зі смертю.У Першій світовій війні де Віарт проявив себе як справжній герой, але плата була висока. У боях на Західному фронті він втратив ліве око — куля пробила череп, залишивши його з пов’язкою, яка стала його візитівкою. Пізніше, під час іншої битви, йому відірвало частину лівої руки гранатою. Він жартував, що хірурги “забрали її по шматочках”, але навіть це не зупинило його — він повернувся командувати батальйоном, тримаючи зброю однією рукою. Загалом його тіло носило сліди щонайменше 11 поранень: кулі в голову, шию, ноги, стегно, численні шрами від осколків. Солдати дивувалися, як він виживав, а сам де Віарт ставився до цього з гумором, кажучи, що “війна — це весело, якщо вміти грати за її правилами”.Під час Другої світової війни, вже у 60-річному віці, він не сидів склавши руки. Після авіакатастрофи його літак впав у море, і він потрапив у полон до італійців. Але де Віарт не здавався — прокопав тунель і втік, провівши тиждень на волі, поки його не впіймали знову. Ще одна авіакатастрофа, нові травми — і щоразу він повертався до життя з незмінною енергією. Його хоробрість принесла йому Хрест Вікторії та безліч інших нагород.На старості літ де Віарт здивував усіх ще раз — у 1951 році, у 71 рік, він одружився з Джоан Сазерленд, молодшою за нього на 23 роки. Джоан, розумна й енергійна жінка, стала його супутницею в останні роки. Подейкують, що вона додала йому сил і радості, адже навіть після всіх випробувань він зберігав любов до життя. Помер сер Адріан у 1963 році, у віці 83 років, залишивши по собі спадщину людини, яка сміялася в обличчя смерті та вчила інших не здаватися.

"Трудность понимания русского в том, что мы не осознаем тот факт, что он не европеец, а азиат, и поэтому мыслит хитро. Мы не можем понять русского больше, чем китайца или японца, и из того, что я видел, у меня нет особого желания понимать их, кроме как выяснить, сколько свинца или железа нужно, чтобы их убить. В дополнение к другим своим азиатским чертам, русский не уважает человеческую жизнь и является законченным сукиным сыном, варваром и хроническим пьяницей."(The difficulty in understanding the Russian is that we do not take cognizance of the fact that he is not a European, but an Asiatic, and therefore thinks deviously. We can no more understand a Russian than a Chinaman or a Japanese, and from what I have seen of them, I have no particular desire to understand them, except to ascertain how much lead or iron it takes to kill them. In addition to his other Asiatic characteristics, the Russian have no regard for human life and is an all out son of bitch, barbarian, and chronic drunk.)

«Ми ведемо війну з минулим, не за землю» Цитата в стилі «інтелектуальних висловів» одного мера.Ми ведемо війну за збереження існування нашого народу, нашої нації, ведемо її з одвічним ворогом, захищаємо Батьківщину. І наша Батьківщина — це земля. От саме ці всраті посадки і є наша Батьківщина.Фраза «земля не важлива» є шкідливою. Як після таких слів себе почувають ті, хто евакуювався з окупованих територій, хто родом з Донецьку, Бердянську, Каховки, Сімферополя і воює у лавах СОУ? А як до такого ставляться ті, хто, ризикуючи життям, перебуваючи в окупації закладають фугас під автівку окупантів або ж зливають нам дані про пересування ворожих військ?Бо це для мене Батьківщина асоціюється з сосновим лісом, кручами річки Случ. А для когось це терикону окупованого міста або побережжя Азовського Моря. І фраза: «території не важливі» нищить нас із середини.Путін, який розпочав війну, веде її не через «безпекові гарантії», «статус російської мови», міфічний «розбомблений Донбас» або заради «утримання при владі» — це все січка для лохів.Він веде війну, бо сам нав’язав собі убогу ідею про відродження СРСР. А СРСР у його розумінні — це в першу чергу територія, зафарбована червоним на мапі.Саме тому ворог кладе такі колосальні сили у спробах захопити ті нещасті села. І він буде вести війну доки не окупує усю Україну, бо територія для нього має першочергове значення, а люди не є носіями нічого цінного, навіть лояльні.Так, звісно, я погоджуюсь, що русифікація є частиною ворожої псевдокультурної експансії, проте захоплення територій є головною задачею, а не зрусифікувати населення.Ворог веде війну за території, даремно казати, що воно не важливі. PS: Іноді здається, що деяким людям краще не відкривати рота на глобальні теми, бо тоді ніхто не дізнається, що він дебіл.

День Добровольця.Рідний та надважливий для мене день, тож оголошую дві значущі події.⠀1. Врешті вийшов мій посттравматичний альбом "Кенсел".Все писалося під час повномасштабки, тому послухавши, можна й самому зловити ПТСР.Там трохи болю, трохи люті і шматками зʼявляється щастя.Там, мабуть, все, що я ніколи не відкрив би у дописах.Тож, зайве казати, що всі зусилля я поклав лише заради одного -підтримки нашого підрозділу “Нахтіґаль”.Який і пов'язує "Кенсел" з другою подією..⠀2. Ура! Фонд “5.56” сьогодні створив Патронатну службу "Нахтіґалю".Вона опікуватиметься нашими бійцями. Як діючими, так і тими, що вибули з строю.І під цю новину “5.56” спільно з друзями Соловейків роблять груповий zbірняк, шоб затаритись комплектухами до пташок нам на Донецький напрямок.Цього разу я беру на себе 150к.І закрити їх швидко - буде найкращим вітанням від тебе.⠀Вшанувати Добровольців в цей день просто усім, кому вони небайдужі:- слухай їх український продукт;- підтримай їх підрозділ рукою помочі.Я не забув:без вас ми - не ми!Памʼятай, будь ласка, і ти 🫂⠀🪖шолтис

💥Петен. Артиллерия. Проницательность военного гения.Знаменитый и одиозный для многих французский маршал Филипп Петен считал, что доминирующей силой на поле боя должна быть артиллерия. Именно концентрированный разрушительный огонь должен уничтожать и изматывать пехоту и кавалерию противника. Хотя до Петена военная доктрина Франции строилась на «атакующей силе», «французской ярости» и прочем «боевом духе». За счет чего французы истребили цвет своего офицерства в Первой мировой войне от чего не могут оправиться по сей день Настоящим звездным часом Петена и доказательством его право стала битва при Вердене. 21 февраля 1916 года немцы нанесли по французской оборонительной системе невиданный до тех пор артиллерийский удар. Французская артиллерия нанесла немцам тяжелые потери, истощила их резервы и подорвала боевой дух.Вывод прост. Моральный дух и прочие мотивации - это хорошо, но надо развивать артиллерию. За 106 лет многое изменилось, но огонь артиллерии по-прежнему убивает. А с учетом современной войны я бы сюда добавил БПЛА и его операторов. Война - это, конечно, красота, но эффективность и результат в конечном итоге все равно превыше всего. И всем тем махровым популистам, кто сегодня говорит о «козацком духе» как главной силой нашей войны стоило бы изучить французский опыт, почитать про Петена и понять, наконец, что все решает количество снарядов артиллерии и точность их попадания. Чтобы победить нужно мыслить рационально и вкладываться в артиллерию. И в освоение беспилотных ударных систем, если речь идет о нашем времени. Петен более века назад многое понимал и потому был так победоносен при Вердене. Но, увы, даже в 2024 году у нас это понимают не все.

Знати, — не означає мислити.Я завжди помічаю зверхнє ставлення ліво-лібералів до тих, хто має іншу думку. У їхньому середовищі прийнято вважати тупими всіх, хто думає інакше, ніж вони. Адекватна людина визначає розумові здібності іншої за трьома показниками: двома об’єктивними та одним оціночним. Перше — це здатність людини до раціонального та ірраціонального мислення. Друге — це ерудованість, тобто певний обсяг знань, якими людина оперує. Особливо якщо ці знання — чисті, з мінімальною викривленістю концепцій, гіпотез і суджень інших людей. Розумна людина має матеріал (інформацію, знання, досвід) і інструмент (мислення: ірраціональне, логічне) для роботи з цим матеріалом. Вона може поширювати знання через освіту, створювати продукти чи просто застосовувати їх у своєму житті. Третій, оціночний показник — це комунікаційні навички (риторика). Завдяки ним можна побачити розумну людину. Але далеко не завжди вона відкриє свій рівень інтелекту, і далеко не завжди ви зможете його правильно оцінити за її інформаційним відбитком. Я, маючи праві погляди, не вважаю всіх своїх політичних опонентів тупими. Так, серед них є відверті дегенерати, є люди, які вміють сприймати інформацію, але не здатні до мислення, а є й ті, хто справді вміє мислити та є розумним. Це нормально. Я вільний у своїх судженнях і можу вважати когось розумним, навіть якщо не погоджуюся з його поглядами, думками чи гіпотезами. У ліво-лібералів усе інакше. Значна маса цієї публіки не здатна до мислення, вони мають посередні розумові здібності. Вони можуть сприймати отриману ззовні інформацію, але їхнього мислення вистачає лише на поверхневий аналіз. Їм достатньо визначити, чи ця інформація відповідає їхній внутрішній естетиці і чи загалом виглядає логічно. А от на справжній аналіз, на прийняття некомфортної правди, на глибокий всебічний розбір, на зміну призми (точки зору) для створення іншої проекції та усвідомлення цілісної картини — на це в них просто немає ресурсу. І ось тут з’являється людина, яка знає більше або мислить інакше. І починається класичне: «Ви всі тупі, бо не знаєте того, що знаю я». При цьому їм не вистачає мислення, щоб усвідомити іншу правду чи хоча б спробувати її логічно розібрати, а не просто тупо заперечувати. Як і не вистачає гнучкості розуму. Адже інформація, отримана першочергово, сприймається як істина, а змінити свою позицію без навичок мислення просто неможливо. Вчіться мислити — і відкриєте цей світ по-Nовому.