аби було

за роки повномасштабної війни, звісно, зросла цінність людського життя. це безумовно. це не обговорюється. для мене зросла й цінність речей. як почалося все в лютому, я виїхала додому з однією флісовою кофтиною, одних трусах на мені й підручником з української, бо ж дітям уроки треба вичитати. і потім я достатньо довго жила без нічого. дівчинка Юля з того міста принесла мені свої гарні вбрання, які їй уже були не треба. заради мене відкрили магазин, аби я купила хоч трохи трусів. мама чоловіка наділила речима молодшої доньки. єдине, про що я мріяла — це хоч один відремонтований міст на Чернігівщині, аби проїхала поштова автівка. аби я змогла замовити й вдягнути щось своє. якусь спідницю, штани, хай вони навіть не відрізняються від наданих мені кимось. просто конче треба було своє. перший час я виїздила в Київ у справах і возила за собою все, що мала, нічого не лишала. усі сміялися, а я боялася залишитися знову без трусів і без гарних спідниць. тепер усе загострилося з іншого боку. я багато вкладаюся в купівлю майна на фронт. машини, старлінки, реби, зарядні станції, генератори. по правді сказати, не злічу кількість придбаного. і щоразу, коли це горить у прямому етері, а хлопці надсилають фото й відео підтвердження, коли я бачу, як усе придбане й вигрижене мною більше нікого не рятує, а просто тліє безповоротно, я знову стаю дівчинкою 2022 року калібру. тією, що сиділа на Чернігівщині біля води й хлипала від розпачу, бо в неї нічого немає. ні тобі шоколадки, ні другої пари трусів, ні зарядної станції, ні ребу, ні старлінку, ні машини. нічого. і це все знову треба складати докупи. але всі живі. і добре.

Зупинка транспорту о 9:00 на Хрещатику спричинила купу дивних і незрозумілих мені обговорень. Питання штибу «А чому ми памʼятаємо тільки в цю хвилину?», «А чому ми зупиняємося?», «А чому саме година-пік, а не 11 чи 12?» й таке инше. Я не буду пояснювати довго й розумно, за мене це зроблять профільні організації.Я їду в метро о 15:00 і думаю про свої втрати й про ті втрати, які на мене чекають. Я засинаю о 23:00 й згадую, як добре було жити, коли ще всі були живі. Але я одинока в цьому. І всі думки залишаються мені в нутрі, шукають собі зручного місця й потім розʼїдають. Коли я зупиняюся о 9:00, а поруч стає родина, чоловік в автомобілі, жінка із собакою, я бачу, як мій біль множиться й огортається чиєюсь честю й любовʼю. І в цей момент мені ввижається, ніби всі знають імʼя Олега, ніби всі шепотять йому в небо подяку. У цю хвилинну єдність я почуваю, ніби ми всі беремося за краєчок неба й спускаємо його вниз. Аби хлопці й дівчата, яких убила й забрала росія, мали хвилинку земного життя. Водночас. Усі разом. І коли хвилина закінчується, я йду на роботу, але знаю — біль не виїдає мені кістки, бо дівчинка з рудим волоссям тільки що огорнула простір своєю памʼяттю. Хай навіть думала про імʼя, якого я поки не чула.

що ми знаємо про любов? що вона прокидається в понеділок та оглядається, чи точно не сама в ліжку. чи ніхто не забрав, не зруйнував те, з чим вона засинала. і лягає додрімати ще хоч 10 хвилин, міцно притиснувшись до вигрітої нічним потом спини. що у вівторок після роботи любов кладе дещо на підлогу перед виходом, знімає футболку, бо спека, і йде на кухню в невідкладних справах. і коли прочиняються двері, лунає довге й щасливе пищання після втомленого: «я вдома». любов не поклала на підлогу нічого схожого на коштовний камінь. усього лиш — шоколадне яйце.що в середу вона зачуває, як хтось чистить зуби, і тихенько крадеться навшпиньках, щоб налякати. але ж у дзеркалі все видно. і тоді любов обіймає й довго-довго цілує спинні хребці. хтось спльовує пасту в раковину, любов каже: «фу, бе», і продовжує цілувати. що в четвер після смачної вечері любов регоче й вимагає «чувачи», аби вирішити, хто таки митиме посуд. любов виграє. але йде мити посуд, приказує сидіти поруч і розважати до останньої чистої тарілки. так любов знає, що перемагає двічі. що в пʼятницю ранкову тишу будить цвірінькання зі спальні, і тоді любов повертається, щоб спочатку притиснути чиюсь голову до себе, а тоді підняти на руки й віднести на кухню. любов зупиняється біля дзеркала, тримавши когось у руках. регоче, бо волосся скуйовджене. і продовжує свій маршрут. їхній маршрут. що в суботу любов повертається додому лиш по обіді. несе великий ранець, наповнений смердючими булками з мусульманського ринку, брудними платівками, чехословацьким годинником (країни немає, а будильник є!), значками, іржавими гвіздками, кухлями й вицвілими книжками. любов обережно викладає все надбане на диван і переповідає захоплено. а хтось — сміється поряд, розпитує, піджартовує й просить помити руки.що в неділю любов замикається від усіх у квартирі й залягає в глибину ліжка, щоб і сонячні промені не дістали. а хтось дістає, кладе обидві ноги поперек живота й вимагає довго дивитися все «збережене». і любов дивиться. зупиняє процес, їй же треба дочитати книжку. а скоро спати, завтра понеділок, ще прокидатися разом.30.08.2025 — весілля Ярослава та Юлі

багато думаю про відповідальність і сили. після шахедних ночей я бачу вранці своє живе, фізичне тіло й розумію, що за цей короткий денний проміжок у мене немає права на помилку. хочеться віддавати максимум, хочеться отримувати максимум у відповідь, хочеться шукати й робити найкраще, хочеться розділяти з людьми помилки навпіл, хочеться длубати все до ядра, до самої основи. хочеться добиватися справедливості. хочеться робити все довкола живим. хочеться редагувати й корегувати все так, аби єдиною моєю проблемою лишалася росія. але я бачу, що люди ламаються. бачу, що не можуть генерувати якісні рішення. бачу, як люди втомлюються, як не можуть координувати думки, як усе частіше розмови — тільки про можливість пережити ніч. бачу, як до притаманної часом класичної інфантильності додалися розпач і безнадія. від цього сьогодні стало так гірко, що розплакалася в метро, поки їхала додому.мені жаль усіх нас. жаль, що ми крихкі. усі кажуть незламні, але я бачу, що зламні. жаль, що вся відповідальність розсипається, бо ми не стягуємо. але в разі чого — знайте. я буду дуже міцно тримать усе своє купи, скільки поміститься в руки. а шось та й поміститься. відновлюйтесь і приходьте. маєм стягнуть, любі. у нас не можуть усе це забрати.

Двері зарипіли, бо вони завше рипіли. І поки я, маленьке дівчатко, у синіх теплих лосинах сиділо на підлозі, ти гучно й водночас тихо заполонив собою кімнату. Так уже тобі виходило — добрі речі якось спокійно й без гамору собою просочувати. На голові — новорічний капелюх. У руках — барвиста таця з мандаринами й солодощами. Футбольна форма, очевидно, куди без неї. — Це тобі від таємного янгола. Фінальний подарунок. Дівчатко схопилося з ніг і чимдуж пострибало в обійми, бо дівчатко й досі інших опцій не знає. Ти не зізнаєшся, хто був моїм янголом у цій передноворічній грі. Але я добре бачу, як очі самовдоволено сміються й вловлюють кожен мій сміх. Це ж ти був. Бо ніхто би так добре й красиво не зробив. Так особливо. Так по-щирому й без очікування навзаєм. Я розплющую очі, бо закінчується метроном. Цього разу — це все, що я встигла згадати про тебе в цій хвилині мовчання. Наступного згадаю, як ми удвох дивилися футбол. До зустрічі в іншій хвилині мовчання, друже. Мені по тобі її лишила росія.