за роки повномасштабної війни, звісно, зросла цінність людського життя. це безумовно. це не обговорюється. для мене зросла й цінність речей. як почалося все в лютому, я виїхала додому з однією флісовою кофтиною, одних трусах на мені й підручником з української, бо ж дітям уроки треба вичитати. і потім я достатньо довго жила без нічого. дівчинка Юля з того міста принесла мені свої гарні вбрання, які їй уже були не треба. заради мене відкрили магазин, аби я купила хоч трохи трусів. мама чоловіка наділила речима молодшої доньки. єдине, про що я мріяла — це хоч один відремонтований міст на Чернігівщині, аби проїхала поштова автівка. аби я змогла замовити й вдягнути щось своє. якусь спідницю, штани, хай вони навіть не відрізняються від наданих мені кимось. просто конче треба було своє. перший час я виїздила в Київ у справах і возила за собою все, що мала, нічого не лишала. усі сміялися, а я боялася залишитися знову без трусів і без гарних спідниць. тепер усе загострилося з іншого боку. я багато вкладаюся в купівлю майна на фронт. машини, старлінки, реби, зарядні станції, генератори. по правді сказати, не злічу кількість придбаного. і щоразу, коли це горить у прямому етері, а хлопці надсилають фото й відео підтвердження, коли я бачу, як усе придбане й вигрижене мною більше нікого не рятує, а просто тліє безповоротно, я знову стаю дівчинкою 2022 року калібру. тією, що сиділа на Чернігівщині біля води й хлипала від розпачу, бо в неї нічого немає. ні тобі шоколадки, ні другої пари трусів, ні зарядної станції, ні ребу, ні старлінку, ні машини. нічого. і це все знову треба складати докупи. але всі живі. і добре.