багато думаю про відповідальність і сили. після шахедних ночей я бачу вранці своє живе, фізичне тіло й розумію, що за цей короткий денний проміжок у мене немає права на помилку. хочеться віддавати максимум, хочеться отримувати максимум у відповідь, хочеться шукати й робити найкраще, хочеться розділяти з людьми помилки навпіл, хочеться длубати все до ядра, до самої основи. хочеться добиватися справедливості. хочеться робити все довкола живим. хочеться редагувати й корегувати все так, аби єдиною моєю проблемою лишалася росія. але я бачу, що люди ламаються. бачу, що не можуть генерувати якісні рішення. бачу, як люди втомлюються, як не можуть координувати думки, як усе частіше розмови — тільки про можливість пережити ніч. бачу, як до притаманної часом класичної інфантильності додалися розпач і безнадія. від цього сьогодні стало так гірко, що розплакалася в метро, поки їхала додому.мені жаль усіх нас. жаль, що ми крихкі. усі кажуть незламні, але я бачу, що зламні. жаль, що вся відповідальність розсипається, бо ми не стягуємо. але в разі чого — знайте. я буду дуже міцно тримать усе своє купи, скільки поміститься в руки. а шось та й поміститься. відновлюйтесь і приходьте. маєм стягнуть, любі. у нас не можуть усе це забрати.