Розповідь пошепки: Юлія Баткіліна

Завжди кажуть, що війна буде короткою.Бо не можуть це уявити,бо не хочуть це уявляти,бо а якби уявили, то що?Завжди кажуть, що коли закінчується терпіння,коли вичерпуються останні сили,починається справжня витривалість.А якщо не починається, то що?Завжди наводять приклад бабусь, які народжувалися в полі,народжували полі,помирали в полі,і нічого, окрім цього, з ними не сталося.(А що сталося, про те вони воліють нікому не розповідати,і світ хотів би, аби так і лишалосяповіки-віки-амінь).Завжди кажуть, що предки тобою пишатимуться.Я хочу почути це від них, але я поки жива.Що б завжди не казали,кожен лишається в цій темряві сам.Зі списком загиблих,з переліком запчастин,з болем і втомою,з ранами, які болять на погоду,з пам’яттю, яка дуже псує картинкубудь-чого,будь-яку,бо картинка має влазити в рамку, а це не влазить.Дратує.Кожен лишається з власною прірвою,що шепоче про помсту,що волає про полегшення,і ніколи не заспокоїться, поки.Я хочу вірити, що знайду у цьому мороці твої змерзлі пальці.Що я все ще зможу торкнутися їх.Навіть якщо це буде єдине, що ми зможемо після всього.Навіть якщо це нічого не змінить,це змінить дещо.Це як винести щось із пожежі (до речі, пожежа перестала бути просто пожежею, просто лихом, яке сталось саме собою, у пожеж давно є імена, не такі різноманітні, як у торнадо, у них там взагалі немає фантазії).Це як берегти щось у кишені, і куртка зотліє, а це перекладуть у нову, щоб у світу лишався хоч якийсь сенс.Це як бути найзаповітнішою мушлею у дитинстві.Це як мати каву у стіку.Це як варити варення на руїнах, бо яблука ж дозріли,і куди їх тепер.#темрявавмені

Тор та одна пенсіонерка- І чого б то тобі пручатися? Ліс рубають, тирса летить,якщо хтось мене переможе, то це точно будеш не ти,підступає зима до фортець, темна крига будує мости,і по ним іде порожнечі пекельне військо, позачасся, депра і встид.Засинай, не пручайся, внученьку, та голівоньку поклади.От сюди, сюди.Над тобою у ніч безпам’ятну проливаю свої меди,Щоби світ назавжди застиг.Він мовчить, і біліють скроні, набухає мотуззя жил.В серединних похмурих землях і в горішньому диво-житі,хто не бився без сил останніх, той як слід, уважай, не жив,та вчувається – він марніє, він виходить, мов річ, з ужитку,він скидає останні шкури, мов морський безпритульний змій,завмирають усі бенкети, всі нічні божевільні траси поступово блякнуть самі...- Озирнись на своїх товаришів, на скарби свої озирнись.Всі, хто поруч і всі, хто мариться, беззмістовні, порожні, ниці,Всі присяги тобі позламано, зрада – черви у їх очницях,тільки бляклий і хворий щербатий місяць над руїнами сонно нипає.Все зотліє, усе розсиплеться, все іржею піде, згорить.Відчуваєш ритм?Це на судні із нігтів мерців повсякчас ударяють в ринду.Не очікуй його, тони…Він вмикає в квартирі світло, в стіну гатить його сусіда,щось у вікнах таке – не ранок, а ерзац, крижаний і сірий,і картаті і злі новини, мов шакали, його обсіли,темні погляди їх, холодні, і читається в них “не сіпайся”,і її безугавний голос – мов реклама, з кожної праски,він і чує її, й не чує, та дійшло до того, що й тиша – наче смерть узяла і трапилась.- Все поглинула мла, не віриш? На всі боки однакові нетрі.Він падає на одне коліно.Лише на одне.

Немає сенсу говорити, можна мовчки пити чай, наче ти того чаю ніде більше не нап’єшся, що за пошесть, пити і пити. Ти помічав, як люди вдихають, коли прощаються? Наче повітря стає густішим і не таким зручним, коли ти знову вдягаєш піксель. Наче ми маємо просто зараз навчитися дихати по-іншому, тим методом, яким тепер заведено, а то ж ми дихали якось несучасно: повітрям кухні, де смажиться яєчня, повітрям кімнати, де нечутно засинає дитина і питає крізь сон “тату, а ти ще не їдеш?”, повітрям парку, де можна гуляти, повітрям поцілунків, якого завжди бракує. То нині розкіш, і ми це знаємо. Хто взагалі так дихає?Вдих-видих-після апокаліпсису мені завтра все одно роботу. Апокаліпсис завжди зі мною. З тобою. З нами. Повітря під корогвами інше.Повітря дороги інше.Повітря, яке скручує непередбачуваний велет війни, і розкручує, і розкручує, і вітер зриває життя із віт, і жодна матінка Бузиновий цвіт не проведе тебе таким садом, аби всіх їх повернути, хай навіть ціною чогось безцінного. І тож ми маємо вчитися дихати, старі й малі, повільно і обережно.Садиш кохання, як якусь божевільну витривалу рослину на березі цього апокаліпсису, що розколює нас знову і знову, розносить у простір, де легко можна загубитися, загубитися, загубити все і всіх, і нічого не лишиться. Дивишся, як вона росте.Вдих.Видих.Напишу, як доїду.Напиши, як доїдеш.У нас однаково немає іншого повітря.Є божевільна витривала рослина,майже непомітна у цій пітьмі.Але я знаю, яка вона.#темрявавмені

Досвітнє вогке тепло затопило стайні,Ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,І я не помру ніколи, бо так ведеться».Біла земля до могил промерзає – лютий.Диханням він зігріває її долоні.В їх поцілунку – темна п’янка отрута ,Та уві сні гонитвою марять коні.Все, що я хочу – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю.Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.Тільки триматиму небо і оборону».Його проводжає вона і стара фортецяТа колотнеча запльованого перону,Де продають воякам пироги з грибами,де малюків і старших долає спека.Що з нами буде? Що з нами було? Хіба миМожемо бути поряд і так далеко?Все, що я чую – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині. Все, що я знаю – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити – про тебе, отак віднині…Летять лелеки…

Оце я пишу тобі й почуваюсь бовдуром. Краще б напився і шкрябав собі не при тямі.У мені до тебе так багато страху, люті й любові,що я їх не стягую.Чуєш, уже не стягую?Здається, вже тільки мертві у цих руйновищах, весь світ зібрався розкластися і смердіти.Але він пише: "Ну що, як діти?".Вони співчутливо кивають, але я надто відверта,тут це не заведено, тут же нормальні люди.Я мала там померти, розумієш, мала померти,Що? Добре, серденько, коника намалюю.Я насправді не певна, що вижила, і не певна, що вижити мала право. Але вона просто мовчить на "як справи?".Зі мною нічого не сталося, просто довго стояли в черзі.Діти плакали, туман тягнувся до горла.Я не знаю, що мені муляє, що тепер так пече мені,зі мною нічого не сталося, нічого не сталося, ні-чо-го.Руки німіли, із них ледь не падали немовлята.Вона хрипить: "Мені ніколи розмовляти".Комусь із них бог зараз намазує бутер,Шкодує, що він всевишній і нічого не може забути, курить, мовчить і хоче кризову консультацію.Його питають, що сталося.Він запускає на звук стільцем.Він витримав усе, що не сказано було досі.Але не це.

Замітки на полях писання книжки #бог_швидкої_смерті #богшвидкоїсмерті (от я, блін, догралася з тегами), яка буде продовженням #уплавняхтрохитуману: у моїй п'ятірці героїв є дівчата, дві. У мене є старші жінки. Загалом ну, половина людства - жінки, мені дуже дивно їх у книжках не бачити. Але як знайти щоразу жіночий голос, жіночий напрямок і загалом жіночу частину історії? Найпростіше, чим дуже часто користуються, аби за героїнею було цікаво стежити - вона дуже особлива (така у мене є - богиня Почайни Почайна:)), або вона така сама, як хлопець, тільки дівчина (сильніша за інших дівчат, вольова, войовнича, має саме ті інтереси, які цінують чоловіки довкола, свій хлопець). А якщо ні? Як намалювати цю сторону життя, щоб це не було суто технічна праця, аби колеса світу крутилися? (Так, мене дуже вразило у "Тканині цивілізації", скільки годин прялі і ткалі треба було, аби флот вікінгів вирушив у набіг під вітрилами). От я дещо сьогодні знайшла. і тішуся шокапець. Лада - потенційна жриця, але їй бракує відчуття, що вона справді готова зробити для інших, а що її зламає, що легко і не шкода віддати, а що справді цінне, і пожертвувати таким скарбом можна лише тоді, коли справа того варта. Такі не доживають до справжньої мудрості, їх по дрібницях розсмикують. Здається, я допомогла їй зробити перший крок. А, до речі, скоро і в каналі її покажу.

Осінь - така пора, що пішов і гайки. Пані вона примхлива, бажає требу,кажуть, тоді заходь і бери, не гребуй,всіх, кому вже і стіни не помагають.Оно стоїть собі люта, її посунуть не пробуйі роздає брошури на розі:“Пробудися, шукай собі надію по змозі.Шукай свою віру, як спосіб не дати йобу”.А тоді вони вриваються, такі заклопотані, навіть краватки й потилиці,“В цьому кіні нічого не відбувається, а за що ми платили?Це шоу ніц не варте, одноманітні тортури і страти,і навіть не можна нічого конкретного обирати,а якщо у мене відраза до спалення на багатті?а якщо я люблю лише коли плачуть багаті,а якщо лише коли бідні, мені їх шкода?а я, можливо, бабусин комод продам,куплю квиток в Голівуд, а там все те саме:жодних новин, одноманітна смерть”.“Прикиньте, — каже, — а це вам не ресторан і не балаган.Це Нагльфар підходить до берега”.“Шукай свою віру, як спосіб не дати йобу, —написано в тій брошурі. —Шукай свою віру, а вам наче всім пороблено,шукай, та, кому пишу я?”.Ця осінь така вередлива, така безжальна,Пітьма її і густа, і така драглиста,така безнадія до самого падолиста,а потім, можливо, грудень і вийме жало.Каже: “Дякуй за все, що я тобі залишу, а потім рахуй видатки,Цей рейс, каже, не обладнаний парашутами, їх не дають задарма,просто було тобі народитися кимсь не таким приреченим,просто було тобі вчасно натиснути на збереження”, —а потім цілує кожного з нас та куди прийдеться,і каже: “Старого світу лишилось децл,а ти уже вмієш плавати в цій імлі,то на що тобі нарікати узагалі?Просто тримайся, себе і друга, не сходь на пси,Віру шукай свою, а знайдеш — неси.Панове, беріть брошури, благая звістка”.Сонце черлене пітьму розсуває вістрямсписа, який ніколи не заіржавіє.Крила пітьми розходяться дирижаблями.Йде Нагльфар, і курс його ліво по борту…“То що, — каже, — любі, чи ми іще поборсаємось?”#темрявавмені

Я думаю, що небо схоже на щит, на який його поклали.Я свідома того, що насправді небо - не щит, а небо.Я в курсі, що щит  – це символ, але у просторі міфа є що хочеш.Я знаю, що “на щиті”  – це просто букви на білому аркуші, що герої вмирають, що біль не мина ніколи. І все-таки небо схоже на щит, на який його поклали і прийшли вшанувати мертві, і живі, і ненароджені, і ріки, і зорі, і дороги, що він пройшов та вже не пройде.Я знаю, що краще бути живим, здоровим і багатим, народитися на іншій планеті, ніколи не робити цього вибору, просто виходити на берег моря і нікому не бажати зла. Він хотів би, він би точно хотів.І все-таки небо схоже на щит. На прапор над тим щитом. На щось, що сповнене останнього, найчеснішого сенсу.І все-таки, дивлячись у небо, я завжди згадуватиму. А імен все більшає. А вони линуть, як титри, у нескінченність золота і блакиті. І тільки тому фільм ще не закінчився. Мені здається, що він теж його дивиться, де б не був. І під поглядом з того ряду, знаєте, геть байдуже, чи шанує тебе хтось іще, чи любить, що скаже. За тебе віддали життя, за тебе, за тебе, за тебе теж. Бори цю темряву, допоки можеш, але тільки чесно. Небо схоже на щит. Воно завжди нагадує, чим завершуються легенди - і як по завершенні несамовито і вічно тривають. Ніхто не може спалити небо, конфіскувати небо, заборонити небо, хоч подекуди намагалися. Зокрема на цьому все і тримається. Ну так, я серйозно.

Коли ми думаємо про чари, на думку першими спадають чарівники, мудреці, волхви і відьми – хтось такий, що має до чарів доступ. Проте у широкому і жорстокому світі, сповненому всякої поторочі і всяких дружніх людині сил кожен щось та й міг, щось та й знав. Коваль, що роздуває вогонь і дістає залізо з темних боліт, бортник, що домовляється із бджолами, кожна жінка, що вміє умовити землю віддати врожай, кожен чоловік, що пахав ріллю і запліднював її – бо ж то хіба не чоловіча справа – запліднювати – кожен знав, що під тонкою плівкою яви мешкають дива та чудовиська. Краще знав чи гірше, глибше чи – по поверхні широкого плеса – та знав. Зима ж не просто про те відав – відчував, як ті дива та чудовиська ходять довкола і клубочаться, мов осінні хмари. Шульга був, від народження ближчий до тамтого світу, а ще й потрапив на цілих три прекрасних і страшних дні у гостину чи полон господині Почай-ріки, годувальниці їхньої. І подарований нею ніж наче ожив, заворушився живою річковою рибою за поясом, прихований під шарами кропив’яного і шерстяного одягу. Риба – то життя, ніж – то життя. Зимі майнуло слово «смерть», хоча він не був певний, що не марить чи не здається йому від того, що Грод неприємний, а від його вміння стріляти зараз, здавалося, залежить щось важливе. Аж ні… «смерть» чигала десь поруч, ходила десь поруч, носила свої важкі торби, сповнені отрути і солодкого меду навпіл. Зимі похолоднішали руки. #богшвидкоїсмерті

Так дивлюся на них крізь тьмяне скло немитого і пошкрябаного минулого часу.Жовті лампочки за вікнами,пластикові столи, потріскані при народженні,пластикові стаканчики,пластикові пакети,хтось перебирає струни гітари,хтось читає погані вірші,всі завтра гратимуть ельфів, орків, королів і блазнів,у всіх трохи гаплик із грошима,всі купували сорочки у секонді(і країна ельфів, орків, гобітів і драконів пахнутиме секонд хендом, димом, тушонкою з оптового ринку, лісом, дощем, кров’ю з чиєїсь роз’юшеної губи).Перейматимуться, хто кого кохав, хто кого не кохає більше, хто із ким посварився, і відтепер нікуди не запрошуйте нас разом.Пластикова свобода більше не сідати разом,вічно бути разом,вічно кохати,розлюбити і кинути,наступного року грати за напівкровок,купити нарешті нормальний намет,завести електронну поштову скриньку у світі, де є, уявіть собі, така обмежена кількість поштових скриньок,отримувати листи.Агов, кажу я пошепки, але всередині мене все кричить.Ти загинув іще в чотирнадцятому.Ти тоді ж став така кончена потороча.Ти дожив до сорока років, дайбо здоров’я і далі,але так і не зіграв Трандуїла.Дикі орди мало не затопили столицю,втікачі заполонили головні дороги,військо тримало усе, що могло утримати, і кожен упізнавав в цих рядах когось такого, за ким згасне сонце,від вигляду прапорів на тлі розірваного небосхилу стискалося в горлі,запрошення на похорон так почастішали, ніхто не повернувся з походу тим же, ким був,ніхто не дивився на колишніх своїх тими ж очима,ніхто не був сам для себе колишнім,не пийте з оцим, він у вас стрілятиме,не приймайте дарунків, вони отруєні.Хтось встає, щоб замовити ще, хтось співає пісню, на місці якої в моїй душі навіки залишилась вирва – там нічого немає, порожнеча, порожніша за порожнечу, темрява, темніша за коріння всесвіту, краще не знати вам, які там насправді водяться величезні і древні чудовиська.Протираю скло часу рукавом, і воно не стає прозорішим.Прикиньте, кричу я пошепки, це не казка була.І це і не казка, тому ніхто і не чує.