Так дивлюся на них крізь тьмяне скло немитого і пошкрябаного минулого часу. Жовті лампочки за вікнами,пластикові столи, потріскані при народженні,пластикові стаканчики,пластикові пакети,хтось перебирає струни гітари,хтось читає погані вірші,всі завтра гратимуть ельфів, орків, королів і блазнів,у всіх трохи гаплик із грошима,всі купували сорочки у секонді(і країна ельфів, орків, гобітів і драконів пахнутиме секонд хендом, димом, тушонкою з оптового ринку, лісом, дощем, кров’ю з чиєїсь роз’юшеної губи). Перейматимуться, хто кого кохав, хто кого не кохає більше, хто із ким посварився, і відтепер нікуди не запрошуйте нас разом. Пластикова свобода більше не сідати разом,вічно бути разом,вічно кохати,розлюбити і кинути,наступного року грати за напівкровок,купити нарешті нормальний намет,завести електронну поштову скриньку у світі, де є, уявіть собі, така обмежена кількість поштових скриньок,отримувати листи. Агов, кажу я пошепки, але всередині мене все кричить. Ти загинув іще в чотирнадцятому. Ти тоді ж став така кончена потороча. Ти дожив до сорока років, дайбо здоров’я і далі,але так і не зіграв Трандуїла. Дикі орди мало не затопили столицю,втікачі заполонили головні дороги,військо тримало усе, що могло утримати, і кожен упізнавав в цих рядах когось такого, за ким згасне сонце,від вигляду прапорів на тлі розірваного небосхилу стискалося в горлі,запрошення на похорон так почастішали, ніхто не повернувся з походу тим же, ким був,ніхто не дивився на колишніх своїх тими ж очима,ніхто не був сам для себе колишнім,не пийте з оцим, він у вас стрілятиме,не приймайте дарунків, вони отруєні. Хтось встає, щоб замовити ще, хтось співає пісню, на місці якої в моїй душі навіки залишилась вирва – там нічого немає, порожнеча, порожніша за порожнечу, темрява, темніша за коріння всесвіту, краще не знати вам, які там насправді водяться величезні і древні чудовиська. Протираю скло часу рукавом, і воно не стає прозорішим. Прикиньте, кричу я пошепки, це не казка була. І це і не казка, тому ніхто і не чує.