Розповідь пошепки: Юлія Баткіліна | Коли ми думаємо про чари, на думку першими спадають чарівники, мудреці...

Коли ми думаємо про чари, на думку першими спадають чарівники, мудреці, волхви і відьми – хтось такий, що має до чарів доступ. Проте у широкому і жорстокому світі, сповненому всякої поторочі і всяких дружніх людині сил кожен щось та й міг, щось та й знав. Коваль, що роздуває вогонь і дістає залізо з темних боліт, бортник, що домовляється із бджолами, кожна жінка, що вміє умовити землю віддати врожай, кожен чоловік, що пахав ріллю і запліднював її – бо ж то хіба не чоловіча справа – запліднювати – кожен знав, що під тонкою плівкою яви мешкають дива та чудовиська. Краще знав чи гірше, глибше чи – по поверхні широкого плеса – та знав. Зима ж не просто про те відав – відчував, як ті дива та чудовиська ходять довкола і клубочаться, мов осінні хмари. Шульга був, від народження ближчий до тамтого світу, а ще й потрапив на цілих три прекрасних і страшних дні у гостину чи полон господині Почай-ріки, годувальниці їхньої. І подарований нею ніж наче ожив, заворушився живою річковою рибою за поясом, прихований під шарами кропив’яного і шерстяного одягу. Риба – то життя, ніж – то життя. Зимі майнуло слово «смерть», хоча він не був певний, що не марить чи не здається йому від того, що Грод неприємний, а від його вміння стріляти зараз, здавалося, залежить щось важливе. Аж ні… «смерть» чигала десь поруч, ходила десь поруч, носила свої важкі торби, сповнені отрути і солодкого меду навпіл. Зимі похолоднішали руки. #богшвидкоїсмерті