"Чому бідний - бо дурний, чому дурний - бо бідний"Народна мудрість — мудра.Часто поколіннями вона вже свідчить ту правду, яку психологи сьогодні лише відкривають.У 1959 р. Леон Фестінґер, американський соціальний психолог, що ввів звичне сьогодні нам поняття когнітивного дисонансу, провів цікавезний (супер цікавий) експеримент.Учасникам давали нудне завдання (наприклад, перекладати шпильки з одного підноса на інший). Після завершення завдання експериментатор просив учасника сказати наступному (який насправді був актором), що завдання було цікавим. Деяким учасникам за цю брехню платили 1 долар, іншим — 20 доларів.Результат:— Ті, хто отримали 1 долар, оцінювали завдання як цікавіше, ніж ті, хто отримав 20 доларів.Що то означає?— Людина - істота, що потребує сенсу.Ті, що отримали 20$ знали, що вони збрехали за гроші, тому все було зрозуміло. Тим же, хто отримав 1$, доводилося якось виправдати свою поведінку, щоб не відчувати себе приниженими чи смішними. Тому вони починали вірити, що завдання справді було цікавим.Тут от власне той момент, щоб уважно так подумати - коли і про що ми брешемо собі?Правда, навіть коли неприємна, рятує і дає можливість не загубити себе.Живи і будь 🩶#психомудрості
У п'ятницю завершився наш богословсько-духовний практикум, як я його називаю. Було прекрасно, всього й не розкажеш. Почуто багато цікавого, проговорено чимало важливого, але головне - це добровільна спільність небайдужих священників, які хочуть робити правильні речі, і хочуть розуміти, що саме сьогодні треба робити. Ми вирішили, що будемо продовжувати цю благу і добру справу, вона потрібна. У нашій церковній культурі так уже склалося, що серйозне, духовне спілкування між священниками - велика рідкість. Після семінарії кожен сам по собі, і це недобре. Посеред такої відчуженості губляться хороші, щирі священники з живою вірою — вони згасають. Суспільство бачить лише хамовитих попів на мерседесах, а має знати і чути тих, хто дбає про благо. Біда ще й у тому, що вам байдуже в який храм іти і хто вам помахає кадилом. Так само, як байдуже хто вам нарізає ковбасу в магазині. Дух споживацтва заволодів віруючими серцями. Хоча народ Божий покликаний шукати правди. Не будьте байдужими, якщо ви віруюча людина, адже віра - це не просто обряд, а особистий вибір і відповідальність. Бути добру 🤍#реколекції
Сьогодні була зустріч із одним грецьким єпископом і ще з грецьким духівником (це священник, який має право сповідувати людей; так, у Грецькій Церкві не кожен священник може це робити, лише досвідчений).В усіх отців дуже приємне враження від спілкування з ними. Відчуття глибокої розсудливості, адекватності і здорового глузду, доброти і турботи про людину в першу чергу.Ось кілька тез із їх слів:- Спочатку культура - потім духовність. Якщо людина в побуті нестримна, то не треба її тягнути до духовності;- Залякування - найгірший спосіб духівництва;- Відчуття провини інколи важливе і потрібне, а іноді воно погане, бо паралізує навіть хороші почуття. Провина - гарний слуга, але поганий господар.- Щоб почати духовне керівництво - ми повинні перестати Бога боятися. Інакше не зможемо допомогти людині (мова про те, що треба прийняти дар Божої любові і довіри, що дає сміливість, а не сковує).- Спосіб духівництва не може бути ліберальним чи консервативним - має бути твій живий досвід, який ти сам пройшов і яким ділишся.- Духівник - це вчитель. Немає сенсу ходити до вчителя, якщо немає духу учнівства.- Сповідь не для Причастя, а щоб повернутися у Церкву, від якої відпав.- Мені не важливо яким чином буде молитися людина, мені важливий сам факт, що вона молиться.- Молоді люди сьогодні більш чесні на сповіді, аніж старші.- "Дайте мені ваші руки і я дам вам своє серце" (цитата одного духівника)Спокійної вам і тихої 🙏#реколекції
Серед причин депресії - невикористана воля, безсенсовість і страх. Не доводьте себе.Невроз, тяжкий сум, відчай, страх, порожнеча - це ознаки, що ми живемо неправильно. Треба жити правильно. Що є правильно? - запитує остання людина і кліпає очима.Правильно жити можна. За це треба дбати. Треба використати волю, взяти відповідальність, яка принесе сенс і допоможе долати страх. Сенс дорівнює відповідальності, яку ви погодилися на себе взяти.Натомість ми вживаємо алкоголь, ховаємось в лінь, безсилля та соцмережі, і залишаємо все, як є. Далі живемо неправильно. Чекаємо, що правильно має впасти нам на голову і ощасливити нас, тоді як ми самі можемо подбати про нього."Час від часу трошки отрути – будуть приємні сни. А в кінці багато отрути – для приємної смерті" - іронізував Ніцше.Наше суспільство сьогодні - це суспільство хтивих споживачів і в цьому моральному значенні. Ми легко розчаровуємось, бо не дбаємо ні про яке благо своїми силами. Ми хочемо, щоб нам дали вже готове і пережоване.І коли ми кажемо, що світ поганий, а життя нічого не варте, то хто тут ми? І чи розчарування у житті - це хіба не розчарування в собі? То чому б не подбати про власний дух і силу?Люди передають одне одному нудьгу, мов заразу, казав Епікур.Живи і будь 👌#думи #іпросуспільство
Зараз по церковних групах ходить ось це відео. Деякі священники жалісливо кивають головами та обіцяють за це невір'я якісь кари небесні.Та я от що би хотів сказати цим отцям - це ж покоління молоді, яке виросло вже при вашому служінні, в чому справа? Може то у себе треба спитати, як так сталося? Понад 30 років вільного церковного життя і свободи у християнському служінні, але де воно все? А то виходить, що тільки те і вміємо, що причитати та лякати Богом. Пора би вже й самим побоятись.А щодо самої ситуації, то мене вона зовсім не лякає. Я гадаю, що молодість не може бути по-справжньому віруючою. Бувають випадки, але загалом - ні. Якщо віру, звичайно, розуміти не як моралізм чи декларацію якихось формул, а як відчуття просякнутості вічністю, як відчуття живого покликання від Бога.До віри треба ще дорости, а молодості не до того. Їй не до вічності, і тут нічого дивного. Молода людина виростає із памперсів та чупа-чупсів і перед нею відкривається величезний тутешній світ. Це вражає юну наївну душу, безперечно. Молода людина зосереджується на тих можливостях, які їй відкриваються, на своєму становленні, життя здається таким безмежним і безкінечним. Їй не до Бога і не до вічності поки.А вже десь потім, коли через ряд прикрих і болючих розчарувань вона пізнає фальш і обмеженість цього світу, свою не-всемогутність, тоді може прорости у ній віра. А може і не прорости, може обрости цинізмом, злобою чи байдужістю від болю і тих розчарувань. Хоча буває, що живе й крізь асфальт пробиває.Тож, думаю, не треба цього демонстративного заламування рук. Головне - щоб вірували ті, хто вже називає себе віруючими.Не бійся - віруй ❤️#іпросуспільство
То чому варто остерігатися людини, яка подає тобі дві руки під час вітання?Ось у цьому дописі я згадав народну мудрість, яка викликала цікавість — дехто з вас попросив її пояснити. Відповім тут, бо цікаво буде багатьом. Під «двома руками» мається на увазі надмірна приязнь, недоречна увага й демонстративна привітність. Завжди, коли ви помічаєте у поведінці людей (у своїй також) виразну надмірність — недоречну і настирну — знайте: це, ймовірно, спроба приховати щось. Скоріше за все, це робиться несвідомо, тому не спішіть ображатися. У психології, серед інших захистів психіки, є такий, який називається реактивним утворенням. Це коли справжні почуття маскуються демонстрацією протилежних. Дівчина, наприклад, ревнує свого хлопця до подруги, але не може це визнати, бо потребує і подруги та її близькості, і хлопця. Тому починає вихваляти її перед ним, провокувати їхні зустрічі тощо. Ще один приклад: старші діти щодо менших, які відбирають увагу батьків, природно відчувають злість і образу. Але вони швидко вчаться, що ці емоції проявляти «не можна», бо батьки лише ще більше жалітимуть менших і сваритимуть старших. Тому вони можуть «любити непомірно»: надто міцно обіймати, гратись так активно, щоб випадково вдарити, напоїти так турботливо, щоб облити тощо. І все це — нібито з любові. Гіперопіка батьків, до речі, може свідчити про приховане почуття агресії чи образи на дитину — наприклад, через несвободу, яку принесло батьківство. Сюсюкання чоловіка до дружини і повсякчасні завіряння у коханні можуть бути ознакою прихованої ворожнечі, що назріває між ними.Прикладів повно. Гадаю, кожен, якщо вистачить відвертості й сміливості, пригадає ситуацію, коли хотілося сказати щось різке, а натомість мило посміхався і казав: «Так, авжеж, звичайно!» - і сам у то вірив. Або дуже хотів вірити. Такі речі легко впізнати за надмірністю та недоречністю (дві руки, коли прийнято подавати одну). Важливо також розуміти, що це несвідомі процеси. Психіка людини намагається згладити внутрішній конфлікт і суперечності (матері неприйнятно визнати, що вона відчуває злість на своє маля, тож надмірною турботою вона намагається переконати і себе, що все добре - ось, мовляв, сама подивись).І чим більше сумнівів, чим більша внутрішня напруга, тим настирніші будуть переконання. Цікаво, що люди в давнину помітили ці психологічні тонкощі людської натури й виразили це у приказці. От вам і народна мудрість. Вони знали, що рано чи пізно з такої нещирої і надмірної приязні може бути клопіт, тому вчили бути обережними. Це, звісно, не означає, що тепер треба підозрювати кожну добру увагу чи самому відмовлятися від привітності у стосунках. Просто — менше фальші, і всім буде легше. Живи і будь ❤️📷 як тут не згадати поцілунок Юди (Мф.26):"Юда пообіцяв їм подати знак, кажучи: «Той, кого я поцілую, і є Ісус. Заарештуйте Його». Тож він підійшов до Ісуса й, мовивши: «Вітаю Тебе, Вчителю», — поцілував Його".#питаливідповідаємо #психомудрості
Кілька слів-думок до цитати вище ☝️Не так ще давно старість була в пошані, бо вона була носієм мудрості і досвіду. Старші люди знали життя, знали, як воно влаштовано і могли вчити тому інших, це було цінно.Сьогодні старі люди чи не найбільш розгублені. У сьогоденні, де вони не вміють толком користуватися навіть телефоном, а це вже половина життя, їм все менше місця. Відтак, культура націлена нині на індивідуальний розвиток, прогрес, успіх, ефективність, і це все явно не про старість. Звідси у старості все більше відчуття власної непотрібності.Сьогодні молоді люди думають, що їм немає чого вчитись у старості, старість не актуальна. Є ілюзія свободи, ніби вони самі знають, як треба. Проте, це лише ілюзія. Вчать їх уже маркетологи, але не жити - а споживати.***Я застав в дитинстві приказку посеред старих людей - бійся людини, котра подає тобі дві руки, коли вітається! Мені прийшлось потім прочитати не одну розумну книжку, щоб зрозуміти то, а люди знали із життя і в кількох словах.Жити треба вміти 😑#думи
Як розумні бачать світ, або Чому дурням легшеБув такий американський психолог Джордж Келлі (1967 р.), відомий, зокрема, своєю теорією психології особистісних конструктів. Він з'ясував, що люди не мислять фактами (привіт об'єктивній реальності) — вони їх інтерпретують і вже цими інтерпретаціями/поясненнями живуть.У розумної людини є багато різних категорій чи критеріїв, якими вона інтерпретує факти. Тому її життя змістовніше, її світ — багатший, більш різноманітний. І це прекрасно. Однак усе це значно ускладнює ситуацію, коли їй доводиться приймати якісь рішення. Оскільки її світ не чорно-білий, у неї більше сумнівів, всюди бачить свої нюанси, плюси й мінуси.У дурня лише один критерій інтерпретації — подобається / не подобається.Це базовий критерій, він є і в розумних людей, але в дурня більше жодного іншого немає. Він ставить себе в центр життя та світу й усе навколо оцінює саме звідти. Він не може відділити від своїх егоїстичних вподобань іншого, йому важко зрозуміти, що може існувати щось інакше від нього, щось не для нього — і він не може дати цьому місце бути.Його життя просте, дуже зрозуміле, і рішення приймаються легко. Він легко страждає, легко радіє — усе легко. Хоча насправді це — оманлива легкість. Людина робить безліч помилок, за які постійно розплачується, а через свою поверхневість не здатна на стабільні стосунки, що загрожує самотністю тощо.Ви напевно бачили в інтернеті меми про те, що розумні люди слабкі, бо багато думають і сумніваються, тоді як дурні — зазвичай рішучі. Тепер ви знаєте, як воно працює.Проте для розумних теж є вихід. Вони не можуть легко приймати рішення через багатозначність свого сприйняття, їх гойдає з одного боку в інший — тому вони мають робити вибір. І це важливий момент свободи волі, через який ми проявляємо себе власне як люди, а не як осли з відомої Буриданівської дилеми.Робити вибір, брати на себе відповідальність — це непросто, бо потребує ще й сміливості, моральної сили, великодушності тощо. Але інакше можна так і залишитися розумним та стражденним.Живи і будь ❤️#психомудрості
У молоді роки - а донедавного недавна я був молодим у тому сенсі, що наївним, - я сприймав життя дуже романтично. Як сказав хтось із поетів:"До 25 років усі поети, а ти спробуй бути поетом потім". А як бути поетом життя серед безумства війни?Життя здавалося таким натхненним, здавалося, що варто просто вибирати добро і красу, щоб життя тобі відгукнулось взаємністю, і все буде прекрасно. Відтак я вийшов зі стін монастиря у велике плавання. Сан священика сприяв тому, щоб можна було бачити життя з різних боків. Знадобилося багато років і немало особистих розчарувань, допоки я погодився зняти свої рожеві окуляри. Я мусів визнати, що у житті багато несправедливості, багато болю, байдужості, неправди, зажраності, жлобства, тупості... І воно не десь там он, але ось тут - посеред буднів. Зрозуміло, що все це доводилось зустрічати також в Церкві - і це було особливо боляче. Також я зустрівся зі своєю особистою слабкістю. Попри благі і добрі наміри, яких мені, повірте, ніколи не бракувало, попри думки, що у мене так не буде, що я зможу інакше, що життя відгукнеться взаємністю, на жаль, я нерідко залишався не почутий, проігнорований, не зрозумілий, забутий, а перед чимось безсилий. Настав період, коли стало не зрозуміло, як далі бути. Залишалося або розчаруватись, або всупереч дійсності продовжувати тиснути на педаль наївності. Обидва варіанти були гнітючими. Серед таких думок і переживань, що тягнулися не один місяць, якось ми з іншими священиками служили Літургію. Я підходив до Чаші і мене буквально осінило. Я зрозумів одну важливу істину, яка мене врятувала і на якій я продовжую стояти. Вам може здатися це банальним, ви її чули не раз, і я її чув раніше. Але знаєте, як воно інколи буває, що ти вухами чуєш, розумом навіть розумієш, але потім воно тобі відкривається так, ніби ти осягнув цю екзистенцію кожною клітинкою свого тіла і душі, ніби одкровення неба. Мені стало очевидно і дуже зрозуміло, що Христос прийшов посеред нас. Що ось воно таким життя і є, яким воно є. Ось це, що навколо, то і є життя, іншого немає. Що ми є ось такі, які ми є. Що не варто закочувати очі і заговорювати собі зуби, не варто намагатися вистрибнути з цієї дійсності, адже сам Бог прийняв її, увійшов у неї. І навряд чи ти зможеш зробити щось таке значуще, щоб якось то суттєво змінити. Навіть Господь нічого пафосного не робив, його дії дуже конкретні - у конкретний час, конкретному місці, по відношенню до конкретних людей. Воно виросло у щось лише тому, що мало справжність. І це свідчення тому, що й моєму життю варто бути конкретним. Бог покликав мене до життя ось у цей час, у цьому місці, серед цих людей. А життя таке, як воно є, і люди, як люди. Єдине, що тобі залишається - це не змінити світ, життя, людей, а лише можливість відповісти на це своїм власним життям, своїм вибором, своїми вчинками, своїм словом. Однак, і воно навряд чи вийде в тебе дуже добре, бо десь ти, навіть при великому бажанні, залишишся не зрозумілим, а десь тобі не вистачить самому сил і розуміння. Це нібито прості речі, але я їх зрозумів з такою ясністю, що мені аж стало легше, ніби тягар звалився з душі, я видихнув, пам'ятаю, і зрадів - все стало простіше, але не було втрачено. Інколи я призабуваю ту істину, доводиться собі нагадувати час від часу - ось воно і є життя, що будеш робити? Знову здається трохи наївним все це розповідати тут, але я подумав, що воно може комусь допомогти сьогодні, коли так багато розчарування навколо. Життя не зводиться до неправди, хоч її і багато. Є у житті і правда, і добро, краса та щирість, любов і живі душі, все це теж є. Не втратити себе 🙏#життянавчило
Все частіше навколо помітна депресія. І це не дивно, зважаючи на те, скільки всього сьогодні доводиться переживати. Тому говорити доводиться не лише про хороше. Але це важливо — може допомогти заздалегідь.Люди недооцінюють дрібниць, і це легко може призвести до біди. Депресія — це проблема, яка крадеться повільно і дрібними кроками. Вона не навалюється раптово з нізвідки. Тобто якщо ви зможете помітити її здалеку — зможете вберегти себе.Спочатку ви чомусь (а причин може бути справді багато, але суть не міняється) байдужієте до дрібниць у своєму житті, які, здається, і так не роблять погоди. Перестаєте застеляти ліжко, миритесь із безладом удома, дедалі менше зважаєте на те, як виглядаєте, все частіше залипаєте в гаджетах, рідше виходите на вулицю, не хочеться зустрічатися зі знайомими... А звідси — зневага до себе, низька самооцінка, поодинокі невдалі спроби вибратись, тяжкі думки й відчуття, алкоголь, щоб нібито легше, ще більше незастеленого ліжка, ще більше безладу в хаті й у голові. І так — по спіралі донизу...Ці життєві дрібниці супроводжуються негативними хімічними процесами в мозку й нервовій системі, що зрештою призводять до того самого стану, який і називається депресією. І це справді важливо — бо депресія буквально змінює біологію організму, фіксує цей стан.Не страшно, якщо ви полінились десь колись. Але що буде, якщо так жити тижнями? А якщо місяцями?Шлях з депресії такий самий — тільки у зворотному напрямку. Через маленькі речі, про які ти турбуєшся: застелене ліжко, фізична активність, сон, спілкування й соціальні зв’язки, віра та молитва... І терпіння — щоб у мозку протоптати нові хімічні стежини.Прості, здавалося б, речі, але вони можуть врятувати вам ціле життя. Це як миття рук — психологічна гігієна. Не варто доводити себе до краю — слід подбати про себе заздалегідь.Можливо, не все виходитиме. Можливо, вас не вистачатиме на багато. Але що, як маленький успіх, але тижнями? А якщо місяцями?Про все це докладно в книзі доктора нейробіології Алекса Корба «У пастці депресії». Корб уже понад 15 років вивчає депресію, нині працює на факультеті психології Каліфорнійського університету, є науковим консультантом фармацевтичних компаній. Людина знає, про що говорить.Щоб передати ідею про те, як малі дії або занурюють людину в депресію, або виводять із неї, доктор Корб запропонував метафору спіралі: ми або спускаємось донизу, або піднімаємось угору — крок за кроком, звичка за звичкою.Люди — безперечно дивні істоти. У тварин теж є клопоти, але щоб людині жити — їй потрібно подбати не лише про шматок хліба, а й про душу.Живи і будь 🙏#психомудрості
TGLIST.COM.UA
