Королівська Правиця

Думки вголос.Слухаю “Нотатки Крука” - відеоблог Миколи Кравченка, одного з азовських ідеологів. Покійного ветерана, честь таким людям. Для Кравченка нація це об’єктивно спільнота, що складається мертвими, живих і ненароджених. Він фактично дискутує з тезою Андерсена, що нація - це уявлена спільнота, де кожна людина безпосередньо не знає один одного, але ми себе зараховуємо до великої групи людей. Мені пригадується Едмунд Берк, який вважав, на відміну від умовних лібералів, що у суспільний договір теж включені ці три категорії людей. Це означає, що ми маємо шанувати предків і проводити політику, яка враховує інтереси майбутніх поколінь. Проте найбільше насторожило у нього є прагнення до одноманітності. Логіка тут проста, чим більше люди схожі один на одного, чим менше між ними виникає конфліктів і міцнішим є національний організм. І це відштовхує. Бо згадуються ліві викладки. Бо для соціалізм часто трактується не просто формою матеріального й економічного урівняння, але й про руйнування класової структури суспільства. Соціуму, де поділу на капіталістів та найманих працівників, інтелігенції, синіх та білих комірців, селян та містян і т.д. Зранку ти добровільно пасеш корову, в обід йдеш майструвати іграшки, а ввечері пишеш філософський трактат. Вільна праця, яке приносить задоволення. Принаймні такі обіцянки комуністів. Привабливо, але нереалістично. У світлі цього не дивно, що у націоналісти, які є поціновувачами одноманітності, рухаються наліво та стають соціалістами й народжуються “червоні фашисти” чи “націонал-більшовики”. Інше питання полягає, а чи дійсно нація, яка прагне до одноманітності отримує відсутність конфіктів? Бо часто найжорсткіші конфлікти породжуються там, де певні рухи дуже подібні. Наприклад, батли між троцькістами та сталіністами, марксистами та анархістами, “латинянами” і “схизматиками”, сунітами й шиїтами. Це іноді називають “нарцисизм малих відмінностей”. Особисто мені подобається різноманіття, але у межах здорового глузду. Он скільки у природі різних тваринок і рослинок. Національний організм на те й організм, щоб була і солідарність, і відмінності, і розумний динамізм. @pravytsa

Дочитав/дослухав книгу американського економіста Томаса Совела "Дискримінація та нерівність", яку видав "Наш формат".Книгу однозначно рекомендую тим,хто цікавиться подібними питаннями. Праця складається з 7 розділів. Совел — талановитий вчений, він регулярно посилається на різноманітні дослідження, вибірки і т.д.Совел розкриває передумови нерівності, адже держави теж знаходиться в нерівних умовах. Навіть діти, які виросли в одних і тих самих батьків, мають однакове виховання можуть досягати різних вершин. Тенденція така,що найбільш успішні первістки.Совел вказує,що на те яку ціну платять суспільства,що займаються систематичної дискримінацією. Гітлеру передаємо великі вітання.Томас вказує,що маніпулювання статистикою, коли люди вказують,що ось одна група населення отримує більше, ніж інша. Однією з наріжних тем є критика за те,що приймаючи економічні рішення посадовці,що не несуть наслідків на собі, приймають політику, яка призводить до протилежних результатів. Як один з прикладів він наводить мінімальну заробітну плату. Він наводить статистику коли чорні і білі молоді чоловіки не могли знайти собі хоч якусь роботу, бо мінімалка зросла. І ось тобі і допомога уряду. Приблизно так само як регулювання цін.Найбільше мене вразив розділ де він простежує зміну поведінки, яка розпочалася у 60-тих роках. Різко зросло насильство. Злочини почали прикривати бідністю, повага до закону і порядку зникла. Саме в той час в Америці закрився Exchange Buffet. У тому буфеті кожен вибирав собі їжу, потім мив посуд і говорив касиру скільки він винен. Кафетерії засновані на чесноті зазнали поразки. Ось ці процеси йшли порядок з т.зв. "сексуальною революцією". Бо якраз вона зробила дуже багато шкоди чорним громадам. Адже кольоровим дітлахам треба найбільше авторитет доброго батька. Підмічає як термін "балканізація" був змінений на нейтральний "мультикультуралізм". Багато ще іншого цікавого написана.В цілому, книга дуже файна і рекомендую її читати як протиотруту від економічного і культурного "прогресивізму". @pravytsa

24 січня 1972 року на острові Гуам у Тихому океані між Японією та Австралією, який з 1950-го року належить США, було знайдено японського вояка Шоїті Йокої, який вважав, що ще триває Друга світова світова і все ще чекав наказу наступати...Капрал Шоїті Йокої служив у сладі 29-ї піхотної дивізії в Маньчжоу-Го. На початку 1943 р. в складі 38-го піхотного полку опинився на Маріанських островах, в лютому 1943 р. його перевели на Гуам, який з 1941 року був окупований японськими військами. Після висадки американських війск влітку 1944 р. він і ще 10 японських солдатів, сховалися в джунглях острова. За деякий час семеро повернулися. Йокої згодом знайшов двох своїх товаришів, що лишилися в джунглях, померлими і останні вісім років був один.Весь цей час він жив у схованці - ямі, викопаній у землі, харчувався корінням та плодами, гризунами, жабами, рибою та молюсками, виходячи на "полювання" вночі. А також зберігав гвинтівку з десятком патронів, очікуючи команди свого командира. Коли його знайшли, він навіть не одразу повірив у капітуляцію Японії у Другій світовій.Повернувшись на батьківщину, Шоїті Йокої сказав фразу "Мені дуже соромно, що я повернувся живим".Власне, він був одним з трьох останніх японських військовиків - учасників Другої світової війни, які повернулися з джунглів в 1970-ті роки. Після нього повернулися молодший лейтенант Хіро Онода з Філіппін (на 4 фотографії посередині, він вийшов з джунглів у 1974 році) і Теруо Накамура з Індонезії.Шоїті Йокої виплатили платню за всі роки та призначили пенсію. Він став не просто знаменитим, а символом незламності та відданості батьківщині. У 1991 р. він навіть удостоївся прийому в імператора Акіхіто. Про нього зняли документальний фільм "Шоїті Йокої та його 28 років на острові Гуам". А його легендарна гвинтівка досі експонується в Імператорському військовому музеї Токіо.#цікава_історія📜 Історія України та світу 📖

✝️ Листування та дружба: В'ячеслав Липинський і митрополит ШептицькийБатько українського консерватизму В'ячеслав Липинський та митрополит Андрей Шептицький познайомилися ще в 1908–1909 роках у Кракові. Відтоді вони підтримували контакти та вели активне листування, що стало ще тіснішим в останні роки життя Липинського.У міжвоєнний період вони кілька разів зустрічалися особисто, а важливі повідомлення передавали через графа Адама Монтрезора. В архіві митрополита збереглися численні листи Липинського, які свідчать про глибоку довіру між ними.👑 Монархія як майбутнє УкраїниУ листі від 4 листопада 1924 року Липинський обговорював з митрополитом ідею монархічного устрою України та відновлення гетьманства. Він завжди висловлював щиру повагу до Шептицького, вважав його другом і духовним наставником. Митрополит публічно він не заявляв про підтримку гетьманського руху, але він їм симпатизував.💰 Фінансова підтримка гетьманців1927 року Липинський звернувся до митрополита з проханням фінансово допомогти гетьманському руху, адже німецькі союзники, підтримавши створення Українського Наукового Інституту в Берліні, відмовилися фінансувати політичну діяльність гетьманців. Шептицький погодився і надав необхідні кошти.❤️‍🩹 Допомога у лікуванніТого ж року митрополит особисто допоміг Липинському оплатити лікування та відпочинок, а також надав безвідсотковий кредит. Липинський, людина честі, просив оформити ці гроші як борг на ім’я брата, хоча, ймовірно, Шептицький не розраховував на повернення.📜 Збереження спадщини1929 року митрополит придбав у Липинського його листування, щоб зберегти ці документи в Національному музеї у Львові. У травні 1931 року Липинський, потребуючи коштів на лікування, попросив митрополита викупити його незавершені праці. Шептицький одразу надіслав першу суму, але вже через місяць Липинський помер.Після його смерті митрополит узяв під опіку спадщину Липинського, зокрема його нотатки, чернетки та листування. Частину архіву впорядкували і передали для збереження в Австрії.#Історія #Липинський #Шептицький #ГетьманськийРух #Україна

Бунт серед британських лейбористівПрем'єр Британії зіткнувся з наймасштабнішим внутрішньопартійним опором за час свого прем’єрства через плани скоротити соцвиплати для фінансування оборонного бюджету.Близько 80 депутатів Лейбористської партії виступили проти цих заходів і готують відкритий лист до уряду із закликом переглянути рішення. Окрім лівої фракції багато незадоволення серед поміркованих.Міністр фінансів Рейчел Рівз планує скоротити соціальні виплати на 6 мільярдів фунтів, що спричинило гостру критику. Депутати попереджають, що виборці можуть відвернутися на користь інших партій.Деякі депутати заявляють, що більше не терпітимуть «безглуздих рішень» уряду і готові до жорсткої політичної боротьби. Уряд наполягає, що реформи потрібні для стимулювання людей до праці та зменшення навантаження на бюджет.І це широка проблема європейських націй. В умовах невизначеного союзника треба нарощувати свою сили. А хто має за це платити? Партії, що наважується на це — можуть втратити рейтинг.@pravytsa

Ведмеді проти зміївКожна ідеологія має своїх оригінальних і непересічних прихильників, але лібертаріанці займають особливо місце. Про один цікавий експеримент розповім.Задум відомий як «Проект вільного міста» мав продемонструвати переваги лібертаріанських принципів — мінімальних податків, регуляцій і максимальних свобод. Але будівництво раю на землі пішло не планом...В середині 2000-х у містечку Графтон, де проживало менш як 1000 людей, штат Нью-Гемпшир, група лібертаріанців вирішила створити утопію, захопивши під контроль місцеве самоврядування. Місто вибрали невипадково, адже люди цього штату розділяли індивідуалістичну філософію: “Живи вільно або помри”.У 2004 році активісти обрали містечко за його невеликий розмір, дешеву землю й відсутність зонування, що дозволяло їм жити в таборах, юртах чи контейнерах. Тому лібертаріанці вирішили надіслати по своїм каналам повідомлення, щоб особи, що сповідують лібертаріанство приїжджали сюди.Коли місцеві жителі про це дізналися, то вони були розлючені, навіть виходили на мітинги. З іншого боку, були співчутливі мешканці, що теж орієнтувалися на особисту свободу. Лібертаріанці хотіли вийти зі шкільного округу, припинити платити за ремонт і оголосити вільною зоною під егідою ООН. З іншого боку, їм вдалося скоротити видатки на місцеві послуги, як-от поліція, пожежна служба і публічну бібліотеку. Але наслідки були неоднозначні, збільшилися як скарги сусідів зросли, так судові видатки. Місто заполонили сексуальні маніяки (як неочікувано) зросла кількість злочинів, навіть були смертельні випадки, що у малих містечах рідкість, а в Графтоні було вперше.Один штатний поліціянт не зміг справлятися. Місто нагадувало епоху Дикого Заходу. Виявилося, що хаотичний спосіб життя мешканців “Вільного міста”, які викидали сміття як заманеться, навчило ведмедів шукати їжу в людських оселях. Дехто навіть навмисно годував ведмедів, аби потішитися чи зі співчуття.Ситуація швидко вийшла з-під контролю: одні відстрілювали ведмедів, інші годували їх, хтось встановлював міни-пастки, кидав петарди чи використовував гострий перець у смітті. Місто загрузло в хаосі. Ведмеді — розумні тварини, здатні розв'язувати проблеми. У Графтоні вони зрозуміли, що сміливість у пошуках їжі приносить винагороду, і стали агресивнішими, рідше тікаючи від людей. Ситуація загострилася в 2012 році, коли чорний ведмідь напав на жінку в її домі — перший такий випадок у Нью-Гемпширі за понад 100 років. Згодом сталися ще два напади в сусідніх містах, постраждалі зазнали серйозних травм. В решті у 2016 році експеримент закрили. Змії програли, а ведмеді перемогли.Лібертаріанці молодці,бо спробували свої геніальні ідеї на місцевому рівні. Бо коли у вас є чудові думки,то треба їх реалізувати на мікро-рівні для початку, а потім дивитися далі.Історія дуже цікава та наштовхує на роздуми. Звісно цей епізод не повністю розвінчує лібертаріанську ідеологію, але показує критичні точки і наштовхує на роздуми. Наприклад, де закінчується особистий вибір і починається вплив на громаду, оце саме відчуття спільного блага. Бо думати,що в тебе одного буде все прекрасно, а на інших плювати наївно. Коли усюди пожар,то треба йти допомогати якось. Бо ми не живемо як Робінзони на самотньо на островах.Іншою стороною є потреба у загальноприйнятих нормах, аби гарантувати мир та безпеку на вулицях. Добре мати мінімум примусу зі сторони, але для цього слід підтримувати загальноприйняті норми.Особиста свобода — це прекрасно, але питання як люди нею користається, чи є відповідні у людини чесноти, аби її якнайкраще реалізувати.@pravytsa

Марта Гавришко, сумновідома історикиня, ліва феміністка, яка спеціалізується на „ґендерній політиці“ дала інтерв’ю крайньому лівому виданні Jacobin (який названий в честь “прогресивної” фракції, що влаштував у Франції масовий терор). Стаття називається “Як українські ультраправі просували свої міфи про Другу світову війну”. Що ж вона там цікаво розповіла? Акцентувала на участь українців в Голокості, критикували наш націоналістичний рух, була стурбована тим, що після Майдану “ультранаціоналісти” захопили політику пам’яті в Україні. Хоча багато людей виступали проти цього (ну да особливо такі партії як ОПЗЖ) і проти ленінопаду. Вона незадоволена цим, оскільки були перейменовані чисельні вулиці без обговорення з громадами та істориками та ще й “були нав’язані силою”. Вказувала на Віктора Ющенка, який присвоїв Бандері звання героя України. Це образило багато бабусів та дідусів, які воювали в Красной армии. Крім того, назвали абсурдом видалення московської спадщини (пам’ятників) з площ, оскільки багато міст процвітали за часів Російської імперії, через це наша історія стала менш інклюзивною і різноманітною. До того жалілася на тиск на російськомовних. Попрошу запам’ятати чим займалися українські прогресивісти під час війни. Сидячі на західних грантах, воювали з українським націоналізмом.@pravytsa

Православ'я завойовує Захід?Молоді самотні чоловіки активно приєднуються до православної церкви, дізнавшись про її «чоловічий» характер через вплив інтернет-інфлюенсерів. Вони відчувають розчарування у «фемінізованих» протестантських церквах і вбачають в православ’ї автентичність, історичність і строгість, що відповідає їхньому прагненню до фізичних і духовних викликів як ось Великий Піст. Когось приваблюють образи священників, які «схожі на чоловіків. Вони схожі на батьків, вони сильні духовно, розумово, фізично... Я думаю, що молоді люди зараз прагнуть наслідувати хорошого батька». Деякі вихідні з протестантських громад вказують, що протестантські богослужіння дуже нагадували суботні вечори у барі “те саме освітлення, така ж музика, те саме відчуття”. Багато новонавернених знаходять православ’я через відео на YouTube або подкасти, що описують церкву як складну, але таку, що приносить внутрішній мир і радість. Опитування православного духовенства, проведене Інститутом православних досліджень у 2023 році у 20 парафіях у 15 штатах, показало, що у 2022 році кількість навернених до православної церкви зросла на 80 відсотків порівняно з рівнем до пандемії у 2019 році.З них 60 відсотків були чоловіками, порівняно з 54 відсотками у 2019 році. Священики відзначають зростання кількості новонавернених чоловіків, більшість з яких приваблює структура та керівництво церкви, а також акцент на самозреченні й дисципліні. Православна церква зберігає стабільність у час культурних змін, що також привертає тих, хто шукає постійності. Цікаво спостерігати як вестерни відкривають для себе оригінальну східну релігію, бо у нас історично православ’я закріпилося, але скільки у нас реально практикують свою віру? Найбільш активними, мабуть, є протестанти. Цікаво виглядає цифровий і глобалізований світ, православна Америка і Свята Протестантська Русь.@pravytsa

•Жозеф де Местер розвінчував софізми опонентів. Ці люди подавали її як нову революцію, що принесе руїну та занепад. Проте Контрреволюція — це лікування болючої хвороби, а не нове захворювання.•Для графа є самоочевидно, що справжня Контрреволюція, яка повертає монархічні інститути замість республіки, є мирним процесом, є мирним процесом, а не насадженою іноземними державами окупацією із подальшим розшматуванням Батьківщини чужинцями. Контрреволюція є трансформацією і природним процесом, оскільки породжена Провидінням та бажанням народу до спокою.•Жозеф де Местр вказував, що справжня Контрреволюція супроводжується союзом милосердя і справедливості. Вона обійдеться без масових страт опонентів, лишень вбивць Короля буде покарано. Проте цих людей обмаль, оскільки революція пожирає своїх дітей. Король буде чітко стежити, аби політичні емігранти, що повернулися із далеких країн не вчиняли самовільних розправ, тому навіть якщо найвірніший рояліст перейде межу, то обов'язково має бути жорстко покараний.•Якщо для революційних подій характерним було грабіжництво та насильний перерозподіл майна, то Реставрація супроводжуватиметься повагою до власності. Король дасть те чого прагнуть розумні люди — свободу. Стара "неформальна" конституція повернута, а давні звичаї й традиції будуть відроджені. Він їдко зауважував, що революція мала демонічний характер, оскільки зло не здатне нічого створювати, лише руйнувати. Навіть початкової школи не було збудовано...•Для революцій була характерна зневага до інститутів церкви та армії. Тому Контрреволюція поверне повагу до цих життєво важливих організмів. Солдатам буде надана власність як винагорода за службу. Чиновницький апарат буде відтоді справедливо оплачуватися, тому що до цього бюрократам ледь платили, тому не дивним стало поширена корупція та неефективність цих органів.•Жозеф де Местр пише у своїх "Роздумах про Францію", що "контрреволюція, аж ніяк не буде протилежністю революції, але з'явиться як протилежність Революції". Його візія значно відрізняється від інтенції сучасних "реакціонерів", які прагнуть втопити у крові власну націю.•Підсумовуючи, правдива Контрреволюція — це антипод до революції, а не нова її версія із білими прапорами замість червоних. Це не результат діяльності натовпу, а тонка робота Провидіння, яка замість хаосу приносить порядок, а ненависті — прощення і примирення.[☧] Кᴏᴩᴏᴧіʙᴄьᴋᴀ Пᴩᴀʙиця