Telegram statistics channel - @pastormykola

ВИПУСК ІБС 2026Традиційно, в останню суботу травня, Ірпінська біблійна семінарія відсвяткувала особливу подію — випуск студентів. 🔹Цей день має особливіше значення усвідомлюючи що семінарія святкує 35-річний ювілей.👨🏻‍🎓Цього року дипломи отримали: магістри програми «Біблійна душеопіка», бакалаври програм «Пасторське служіння» та «Християнська освіта». 🔸Також завершили навчання студенти восьми сертифікатних програм: пасторське керівництво, проповідницьке й дияконське служіння, лідерство малих груп, звукооператорське та дитяче служіння, перекладачі жестової мови і велика група глухих студентів. ⛪️Деякі з цих програм було започатковано саме цього навчального року — як відповідь на потреби церков.За кожним дипломом і сертифікатом — своя історія. 🔹Хтось навчався один рік, хтось 5-7 років, хтось проходив інтенсив за кілька місяців. Усі поєднували навчання зі служінням і працею, долали випробування війни: блекаути, обстріли, втрати домівок, переїзди. Так під час роботи над дипломом неподалік дому нашої випускниці Наталі стався приліт: вибуховою хвилею вибило вікна й зникло світло. Та вона взяла ноутбук і пішла в приміщення Дому молитви, щоб продовжити писати. Сьогодні Наталя отримала диплом з відзнакою — це свідчення посвяти Богові та обраній справі.🙏Ми вдячні Господу за кожного випускника — за діючих і майбутніх служителів, душеопікунів, лідерів і вчителів, які у складний час готові бути поруч із людьми в їхніх болях і пошуках.🔸Щиро вітаємо всіх випускників! Нехай здобуті знання стануть надійним інструментом у служінні, а Господь благословить кожного там, куди Він поведе далі.

Вознесіння: Бог фіналізує історію, не диктатори Вже добу Україна здригається від ворожих російських ударів. У багатьох містах навколо нас — вирви і пожежі, понівечені долі й доми, недоспані ночі під виття «шахедів» та вибухи ракет. Ворог кидає в наш бік усе, що має, намагаючись посіяти розпач.Саме посеред цього мороку хочу згадати про Вознесіння. Ця подія — не про «відхід» Ісуса і не про Його «відпустку» від земних справ. Це момент Його установлення як Царя всесвіту та початок Його особливого служіння для нас.«Бо Христос увійшов не в рукотворну святиню… але в саме небо, щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас…» Євреям 9:24 У час, коли ворожа зброя може обірвати життя будь-кого в будь-яку мить, усвідомлення того, що ми маємо Заступника на небесах, стає життєво необхідним. Вознесений Ісус — це наш небесний Адвокат. Дух Святий веде нас дорогою освячення тут, на землі, Господь Ісус клопочеться за нас перед Отцем.На тлі цинічних заяв російських очільників а заодно і військових злочинців нам критично важливо нагадувати собі: не диктатори визначають розвиток і фінал людської історії. Реальна влада належить не тим, хто тисне на «червоні кнопки», а Тому, Кого Бог посадив праворуч Себе«...вище від будь-якого начальства, авторитету, сили, володарювання» Ефесян 1:20-21 Вознесіння — це також гарантія Його повернення. Це надія, яка докорінно змінює наше ставлення до страждань. Ми не просто «перечікуємо» війну — ми живемо певною надією на зустріч із Тим, Хто витре кожну сльозу. Тож поки ми тут, Вознесіння визначає нашу місію — ідучи до Отця, Господь залишив нам не страх, а доручення: бути Його свідками. Силою Духа Святого ми маємо нести звістку про Його любов і перемогу навіть там, де, здавалося б, панує лише смерть.«...ви отримаєте силу й будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї, у Самарії та аж до краю землі» Дії 1:8 Хворобливі амбіції тиранів розіб’ються об Його престол. Ми ж тримаймося Заступника. Він царює. Він повернеться. Він із нами.Зі святом Вознесіння, християни!

«Тож благаю вас, брати, заради Божого милосердя: принесіть ваші тіла як живу, святу, приємну Богові жертву — як ваше розумне служіння» Римлянам 12:1.До цього добре відомого тексту додам три думки — і всі вони стосуються слова «принесіть».1) Етимологія цього слова — «поставити поруч», «поставити біля» — веде нас до літургійної практики єврейських (і не лише) жертвоприношень. Саме цим словом перекладачі Септуагінти описували принесення жертви. Для нас важливо зауважити: коли юдей (чи будь-хто) приносив жертву, це була тварина. У нашому ж випадку той, хто приводить жертву, і сама жертва — одна й та сама особа. Лише моє (і ваше) особисте рішення, як вольовий і завершений акт, уможливлює принесення такої живої жертви. Отже, це глибоко свідомий акт посвячення себе Богові — і, за словами апостола, він стосується кожного християнина.2) Лука передає свідчення Павла, який отримав від Господа запевнення, що має «стати перед кесарем» (Дії 27:24). Тут вжито те саме грецьке слово, але вже в юридичному контексті: йдеться про офіційне з’явлення перед владою — царем або судом. Це поглиблює наше розуміння апостольського заклику «принесіть»: ми визнаємо Боже право на наше життя і свідомо стаємо перед Його обличчям, щоб, так би мовити, офіційно передати себе Йому — для служіння і відповідальності перед Ним.3) Раніше в Посланні до Римлян Павло вживає це ж слово, зазначаючи, що наші тіла є, по суті, знаряддям (буквально — «зброєю»), яке ми маємо віддати Богові для праведності (Рим. 6:13). Цікаво, що у військовому вжитку слово «принесіть» (παραστῆσαι) описує солдата, який стає в розпорядження командира або входить у стрій. Це ще один образ, який допомагає нам зрозуміти суть: ми добровільно, за власним рішенням, переходимо під Божу владу, віддаючи Йому себе — тобто всі наші ресурси — для Його цілей у Його Церкві.

Ну дуже потішив мене Августин своїми міркуванням про пасторське лідерство, наголошуючи, що статус служителя визначається не титулом, а працею, ділом. І що суть служіння — у його практичній користі для громади, а не в поважності посади і власної зверхньої самоважливості. «В активному ж житті слід любити не почесті цього віку чи владу (бо все під сонцем — марнота), а саму справу, яка виконується завдяки цій честі чи владі, якщо вона виконується правильно й корисно, тобто так, щоб вона сприяла спасінню підлеглих згідно з Божою волею...Саме тому Апостол каже: «якщо хто бажає єпископства, той бажає доброї справи» (1 Тим. 3:1). Він хотів роз’яснити, що таке єпископство, бо це — назва праці, а не почесті. Адже це слово грецьке, і воно походить від того, що той, хто поставлений над іншими, здійснює над ними нагляд, маючи про них опіку. Бо skopos — це “мета” або “намір” [у поєднанні з epi-, що означає “над”]; отже… не є єпископом той, хто любить верховодити, а не приносити користь».— Августин Гіппонський, «Про місто Боже», кн. XIX, розд. 19

Чорнобиль застав мене підлітком, який жив у відносно далекій і безпечній Західній Україні, ближче до польського кордону. Та попри відстань, я пам’ятаю той час як надзвичайно тривожний. Невідомість лише підсилювала це відчуття — Чорнобильська тема надовго стала головною темою розмов.Згодом, коли перший шок минув, у церковних і не лише колах почали лунати розмови про апокаліпсис: у книзі Об’явлення намагалися віднайти натяки на Горбачова, «зорю Полин» та інше. Поширювалися різні — як навмисні, так і несвідомі — есхатологічні інтерпретації й припущення.Пізніше подібні настрої поверталися знову і знову: під час наших революцій, після нападу Росії та анексії Криму, а згодом — і повномасштабного вторгнення.Чому ж щоразу, коли стаються техногенні, природні чи воєнні катаклізми, християни схильні говорити про кінець світу? Ймовірно, по-перше, тому, що в Євангелії від Матвія, у Своїй останній промові, Ісус згадує війни та надзвичайні явища як ознаки останніх часів. Але, по-друге, нерідко за цим стоїть духовна незрілість, брак глибшого біблійного осмислення, і, здається, навіть певна лінь. Адже Писання ясно навчає, що ніхто не знає ні дня, ні години. Отже, бути готовими слід завжди, а не лише тоді, коли довкола стає страшніше.Маю переконання, що постійні спроби в кожній трагедії відчитати «ознаки кінця» можуть розхолоджувати віруючих, відводити фокус від справжнього очікування і вірного служіння Царству Божому — а відтак і від суті Божого Слова. Нерідко можна помітити, що надмірне захоплення розмовами про близький кінець світу не супроводжується такою ж ревністю в благовісті та служінні. Водночас у вченні Ісуса бачимо інший акцент. У притчі про таланти раби, які отримали п’ять і два таланти, негайно пішли і пустили їх у діло. Біблійно вмотивоване очікування кінця не паралізує, а навпаки — спонукає до вірності, відповідальності й активної духовної праці: благовістя, учнівства, зростання церкви.Озираючись назад на трагедію Чорнобиля, варто пам’ятати: багато катастроф є наслідком людських рішень і помилок. Так само, як і війни. Це нагадування про глибоку ураженість людства гріхом. Водночас Писання показує і ширшу реальність — усе творіння стогне, очікуючи відновлення. Тому такі трагедії свідчать як про провину людини, але й про спільну потребу у Спасителеві та Його милості.І сьогодні, у сорокову річницю Чорнобильської трагедії, спричиненої радянським режимом, помолімося до Господа. Просімо для нашого багатостраждального народу мудрості, прагнення шукати Бога і здатності робити висновки з історії. Помолімося за тих, хто постраждав від опромінення, переселення, хвороб. За тих, хто й досі відчуває наслідки тих подій у своєму здоров’ї. Помолімося і за родини загиблих. Згадаймо цю біду — і благаймо Божої милості для нашого народу.

(продовження) Якщо читати Книгу Суддів далі, ми побачимо: наступне покоління згадувало Бога лише тоді, коли їх притискали вороги. І коли вони, зазнаючи утиску і болю починали кричати до Господа — тоді народжувався їхній власний досвід взаємодії з Творцем, тоді народжувалася їхня особиста жива віра. Тоді і змінювалася ситуація.Я не вірю у «віру батьків» — це химерна релігійна реліквія. Я вірю в живе, актуальне сповідання віри кожним новим поколінням, яке здобуло власний досвід дотику до Бога. Досвід батьків має цінність! Але найчастіше лише як дорожній знак, що вказує: «Там живий Бог, іди і зустрінься з Ним сам». Якщо ж батьки лише створюють видимість святості, вони не передають віру — вони будують стіну між своїми дітьми та небом.P.S. Якщо ви згадали про «віру, одного разу передану святим» (Юди 3), то цей текст не про те, про що я писав вище. Ці слова про те, що у Писанні нам відкрита вся віра і ніякі сучасні «пророцтва» не можуть змінити суть Євангелії, що все вчення Біблії є скарбом істини, яку церква має зберігати незмінною і що ми маємо бути вірними біблійному вченню, живучи за ним і проголошуючи його далі.

«І коли Він сидів при столі в домі, прийшло багато митників та грішників, і посідали вони з Ісусом та Його учнями. Побачивши це, фарисеї сказали Його учням: Чому це ваш Учитель їсть [і п’є] з митниками та грішниками? Він же, почувши, відповів: Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть же й навчіться, що то значить: «Милосердя хочу, а не жертви», адже Я прийшов закликати не праведників, а грішників [до покаяння]». (Матвія 9:10-13)Мушу зізнатися, що цей євангельський уривок не дає спокою моїй совісті. Я не такий, як мій Спаситель: жоден сучасний фарисей не побачить мене в «різношерстому» колі сумнівних людей чи серед грішників нашого часу. А все тому, що я там не буваю. Моє оточення переважно церковне, і виходить, що я ніби «святіший» за Господа Ісуса...Я цим не хвалюся, навпаки — часом відчуваю докори сумління. Адже життєва місія Ісуса полягала в тому, щоб «закликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мт. 9:13). Отже, і моя місія не може оминати нецерковних людей.Дивлячись на Ісуса, я розумію, звідки на моєму шляху мають з’явитися ці люди, яких не шанує релігійна спільнота — це я сам маю йти до них, через любов до Спасителя і до тих самих людей. І це я маю відкрити своє серце для тих, хто загубився на дорозі до Бога, і допомагати тим, хто прагне повернутися. Гостина в домі Матвія /1886-1894/, James Tissot

Роздуми Блаженного Августина (354–430 від Р.Х.) про Триєдиного Бога, про природу речей видимих і духовних, про віру, людину і її покликання — це щось… щось дуже варте уваги. «Усі ми разом і кожен із нас окремо є Його храм, бо Він удостоїв нас честі Самому перебувати і в єдності всіх, і в кожному зокрема, не розчиняючись у масі і не применшуючись у одиницях. Наше серце — Його вівтар, коли воно підноситься до Нього. Його умилостивлюємо Його Єдинородним Священником; Йому приносимо кровні жертви, коли боремося за Його істину до смерті; Йому запалюємо найприємніший фіміам, коли перед Його очима палаємо побожною і святою любов’ю; Йому присвячуємо і повертаємо Його дари в собі: наші спогади; Його доброчини освячуємо святами і встановленими днями, щоб у сувій часів не проникло невдячне забуття; Йому приносимо жертву смирення і хвали на вівтар серця вогнем палаючої любові. Очищаємося від усякої скверни гріхів і злих пожадань і освячуємося Його ім’ям, щоб бачити Його, наскільки це можливо, і з’єднатися з Ним. Бо Він — джерело нашого блаженства; Він — межа всіх бажань.» Про місто Боже. Книга Х. Розділ ІІІ.На ілюстрації найдавніший портрет Августина, VІ ст.

Чим запам’яталася Неділя — День Воскресіння?Неділя, день Ісусового воскресіння, запам’яталася насамперед посвяченими, працьовитими, побожними, відданими і люблячими жінками. Вони напередодні ввечері приготували пахощі для Ісуса і, не думаючи про перешкоди, рано-вранці (ще в темряві, близько 4-ї години) поспішили до гробу. Їхня віра і любов були сильнішими за страх і сумніви. Саме їм першими явився воскреслий Христос і доручив нести радісну звістку учням. Особливу увагу Ісус виявив до Марії Магдалини — учениці, чия беззастережна і віддана любов до Спасителя варта наслідування.Проте цей день також запам’ятався і темними справами — корупцією і фейками. Священники, боячись втратити владу і вплив, за великі гроші підкупили воїнів, які охороняли гріб, щоб ті мовчали про надзвичайний факт воскресіння і поширювали брехливу інформацію про викрадення тіла учнями. На цьому тлі тридцять срібняків, які Юда отримав за зраду, виглядають як найдешевші видатки, але коли гроші і долі людей зупиняли владних негідників…Десь перед обідом воскреслий Ісус наздогнав двох розчарованих мандрівників, яким навіть свідчення жінок не змогло зрушити сумніви. Заради них Він знову став мандрівником, щоб допомогти їм почути обітниці, по-новому осмислити Тору і Писання, і відкрити для себе неймовірну благодать страждаючого за гріхи людей Месії. Ні, Ісус не змінив їхню дорогу, — Він змінив їхні серця. А це в свою чергу змінило все їхнє подальше життя. І дорогу також.Неділя запам’яталася також зустріччю підозрілих, наляканих учнів зі своїм воскреслим Учителем. Він не лише пройшов крізь зачинені двері — так міг зробити Воскреслий, але й їв з ними звичайну їжу, підтверджуючи реальність себе і свого воскресіння. Учням належало пройти найважчу дорогу в житті — трансформацію від власних уявлень про Божого Сина до прийняття правдивого Його образу, яким Він Сам себе відкрив.Цей день став надзвичайною, все змінюючою обставиною — воскресіння Ісуса змінило всі акценти, надало зовсім іншого і незрівнянно глибшого сенсу усьому Його вченню, а також змінило майбутнє як особисте, так і світове. Воно ствердило, що почалася нова ери, ера перемоги життя над смертю, світла над темрявою, надії над відчаєм. Ера Ісуса Христа.

Страсний тиждень: чим запамʼяталася субота?Субота запам’яталася гробовою тишею. Учні, здавалося, заховалися не лише від ворогів, а й від себе та власних думок. Месія похований, і з Ним — їхня надія: вони пережили раптову, катастрофічну подію — арешт, суд, розп’яття на піку популярності. Серце шокується, думки розбігаються, очікування царства руйнується. Все посилюється глибинним усвідомленням власної слабкості і сорому: «залишивши Його, всі учні втекли» (Мр 14:50), а Петро ще й зрікся… Лише вороги радіють досягнутим цілям і посилюють охорону навіть могили.Субота — це час мовчання, самотності і виснажливої внутрішньої боротьби. Здається, що світ залишився без світла. Учні ховаються, замовкають; активне життя переходить у внутрішнє замкнення — через день спочинку «в суботу спочивали, згідно із заповіддю» (Лк 23:56) і через емоційне та духовне виснаження. Мовчання може бути молитовним, але часто — це спосіб уникнути найтемніших почуттів і думок. Тут важлива присутність разом і тихе слухання, а не лише слова.Субота — це час випробування віри. Час найгнітючіших сумнівів і спроб у сотий раз щось собі пояснити. Раптово хочеться повернутися до «старого життя», зняти з себе тягар розчарування. Розум намагається знайти логіку — від «чи ми неправильно розуміли Його?» і «можливо, Він не той, кого ми чекали» до «А ми сподівалися, що Він Той, Хто має визволити Ізраїля…» (Лк 24:21). Це час, коли віра проходить крізь заціпеніння, і їй ніщо так не допоможе, як псалми болю і страждання, які з Божої перспективи ніколи не були кінцем історії (Псалом 22). Час випробування, коли людина віри відчуває, ніби її «забув» Бог, не є покинутістю: інколи це місце формування зрілої віри.Але субота — це також час очікування Божого втручання. Час найтендітнішої надії, що навіть у найглибшій темряві Бог діє. Між сумнівами народжується стійкий промінчик надії — згадка слів Ісуса, Його дотику раніше, пам’ять про обітниці. І якщо у час трагедії, лиха і моторошного мовчання віра не ламається, вона загартовується і готується до нових, глибших стосунків із Воскреслим Ісусом.